Частина 13.

Дні минали. Ми з Софією потроху відновлювали «Ковчег». Добре, що більшість обладнання вціліла — це дало нам змогу більш-менш налагодити побут і нарешті забути про щоденні проблеми з пошуком їжі та кисню. Мені навіть вдалося надрукувати на 3D-принтері потрібні деталі й відремонтувати всюдихід. Для далеких подорожей він не годився, звісно, але ми нікуди й не збирались. Принаймні зараз. А якщо все ж знадобиться — у нас був раяплан. Я виділив йому місце у вантажному відсіку, де колись стояли гравіплатформи.

Питання обелісків і аномалії мене не турбувало. Вони все ще становили загрозу, хай і в далекому майбутньому. Але вирішив відкласти це на потім. Зараз більше хвилювали «багатоніжки».

Цих істот було важко зрозуміти. Невідомо, чи повернуться вони знову, чи їм зараз не до нас, чи вони десь облаштовують власний табір. Ми вирішили скористатися орбітальними супутниками, щоб просканувати планету й виявити, де ті істоти зараз.

Але після доби аналізу комп'ютер видав лише одне:

Пошук живих організмів. Виявлено: -1.

На екрані з'явився наш власний «Ковчег», знятий з висоти пташиного польоту.

— Якась нісенітниця, — промовила Софія, вдивляючись в екран. — Може, він шукає не те що треба.

— Може, — відповів, гортаючи параметри пошуку. — Але я задав для пошуку, ураховуючи всі наявні дані про «багатоніжок». Ми точно знаємо місця падіння кількох їхніх капсул. Почнімо з тієї, де врятував одну з істот.

Софія швидко ввела координати, і ми чекали десь із годину, поки супутник переміститься та закінчить сканування ділянки. На диво, не побачили нічого. Місце падіння читалося чітко — кратер лишався на своєму місці, — а от самої капсули там уже не було.

Перевірили координати ще раз, направили супутник на інші точки падіння. Результат той самий: нічого.

— Напрошується висновок, що вони евакуювали всіх кудись, — задумливо пробурмотіла Софія. — Тільки ми не знаємо куди.

— Комп'ютере, — вигукну схвильовано, — чи фіксувались на орбіті сигнатури космічних тіл до або після вибуху нуль-обеліска?

— Так, — синтезований голос комп'ютера відповів рівно, без жодного відтінку емоцій, яких там і не могло бути. — Зафіксовано одну сигнатуру об'єкта. Дата фіксації збігається з періодом руйнування нуль-обеліска. Траєкторія: вихід з аномалії, напрямок — на південний полюс планети.

Софія випросталась на стільці так різко, що аж стукнула ліктем по краю консолі.

— На полюс? До нуль-обеліска?

— Виведи траєкторію на головний екран, — наказав я, вже підходячи ближче.

Голограма розгорнулася перед нами тонкою зеленою лінією, що прошивала атмосферу планети від точки нуль-обеліска прямісінько до центру аномалії. Одна лінія. Ідеально прямий вектор, без жодного орбітального маневру чи зупинки.

Довго дивився на неї, намагаючись зіставити все, що знав.

— Гаразд, — промовив нарешті, більше до себе, ніж до Софії. — Спробуймо скласти це докупи. Багатоніжки з розбитих капсул чекали, можливо якимось чином передавали інформацію на Левіафан. Чекали, поки нуль-обеліск не наблизиться до колапсу. А коли він майже розірвав простір — вдарили по ньому. Я думав, що це якась випадковість, одна із рятувальних капсул влучила. Але що, якщо це було свідомо?

— Рятувальні капсули не могли маневрувати в атмосфері Русландії, — заперечила Софія, гортаючи власні записи на планшеті. — Ти сам казав, вони виглядали як прості рятувальні модулі. Навіть не мали гальмівних двигунів.

— Значить, був постріл чи швидше запуск ракети, — сказав повільно, і холодок побіг по спині від власної думки. — Стріляли ракетою яку запустив Левіафан. Але як їм вдалося розрахувати все, пройти крізь аномалію, відносно неушкодженим і поцілити в нуль-обеліск? Їхні віськові технологіх на досить високому рівні.

[Аналіз траєкторії кінетичного удару по нуль-обеліску завершено раніше,] — озвався Рій, підпливаючи ближче до екрана своєю фіолетовою хмарою. Символи побігли рядком на планшеті. [Точка запуску: аномалія. Збіг з поточною сигнатурою відльоту — дев'яносто сім відсотків імовірності.]

— Ти знав це раніше? — обернувся до нього різкіше, ніж хотів.

[Дані не були запитані Русланом раніше,] — прийшла відповідь, суха й позбавлена будь-якого виправдання. [Рій відповідає на прямі запити. Не діє з власної ініціативи поза рамками запиту.]

Стиснув перенісся двома пальцями. Звична логіка машини. Скільки разів я вже впирався в цю стіну.

— Добре, — видихнув, змушуючи себе заспокоїтись. — Тоді все сходиться. Вони вистрілили, зупинили обеліск, щоб врятуватися. 

Софія мовчала, дивлячись на зелену лінію траєкторії. Її пальці неспокійно барабанили по краю консолі.

— А напад на "Ковчег"? — спитала нарешті. — Це теж вони?

Це було питання, яке я сам собі ставив останні три доби, відколи ми почали відновлювати пошкоджені сервери. Підійшов до головного термінала, викликав ще раз ті фрагменти запису, які вдалося відновити. Гігантські сегментовані тіла, що текли вертикальним бортом угору. Той самий силует, що я бачив у розбитій капсулі два тижні тому.

— Так, — сказав тихо. — Це були вони. Тільки я досі не розумію навіщо.

— Може, шукали своїх, — припустила Софія. — Побачили сигнал з "Ковчега", подумали, що тут тримають когось із них.

— Могло бути. Але тоді чому не знайшовши нікого — просто пішли? Не знищили капсули з колоністами. Не взяли тебе в заручників. Прочитали дані з серверів і зникли.

[Гіпотеза,] — втрутився Рій, і його хмара стиснулась у щільну краплю, ніби зосереджуючись. [Мета об'єктів — верифікація. Пошук підтвердження або спростування причетності людей до активації мережі обелісків. Дані серверів надали спростування. Дії припинено після отримання достатньої інформації.]

Замислився над цим. У логіці машини це звучало холодно, майже жорстоко просто — прийшли перевірити, чи не ми винні в тому, що трощить їхній корабель і вбиває їхніх, перевірили, зрозуміли що ні — і полетіли додому, навіть не спробувавши поговорити, перепросити за зруйнування, або хоч якось встановити контакт.