Частина 12.

Майже пів доби Рій висів навпроти консолі центрального комп'ютера, під'єднаний універсального порту, тонкими нано-моцаками, що ледь помітно мерехтіли.

Я не знаходив собі місця. Аби не зірватися відновив систему рекуперації повітря. Отвір в корпусів, затягнув тимчасово гермоплівкою. Та всеодно, навіть при роботі, ті декілька годин здалися мені не просто найдовшими, а напевно найнеспокійнішими, за усе моє життя.

І ось екран ожив і почали конфронтуватися кадри з перших камер. За декілька секунд картинка з розмитої та фрагментованої кольоровими квадратами палітри змінилась на відео. 

[Хронологічна позначка: четверта доба після вильоту об'єкта Руслан. Запис уривковий.]

Камера зовнішнього огляду. Лівий борт. Ілюмінатори нічного неба, мертвий базальт — і вони.

Я завмер, не вірячи власним очам.

Ті самі силуети. Гігантські, сегментовані тіла, що текли по вертикальному борту вгору так природно, як людина йде по рівній підлозі — десятки ніг, що впиралися в метал у рівному, безшумному ритмі. Багатоніжки. Такі ж, як та, яку я врятував: створіння, що розбилося на Русландії у своїй сигароподібній білій капсулі. Я врятував одну з них.

А тепер одинадцять таких самих повзли по борту мого дому.

Що це було? Помста? Пошук? Я не знав — і запис не квапився відповідати. Перша істота прилипла до титанової плити, притиснулася до неї розчленованою мордою, наче прислухалася. Потім виділила на броню смужку в'язкої блискучої речовини. Метал зашкварчав, дими — і в обшивці повільно, крок за кроком, проступив рівний отвір.

Вони впустили повітря мого корабля в мертву атмосферу цієї планети.

Далі записи стали зовсім поганими. Камера коридора: вибух декомпресії, біла хвиля, що висмикнула інструменти й запасні ковдри в темряву. Софія за центральним пультом — у термобілизні, боса, розхристана. Вона щосили кричала, вдаряла по пульту зв'язку, тремтячими пальцями стискала паралізатор. Цей крик я чув чотирнадцять днів тому. 

Далі кадр луснув статикою й обірвався.

[Наступні дві години записів відновити не вдалося,] — повідомив Рій

— Чому?! В чому причина?!

[Причина: зовнішнє читання серверних масивів невідомим пристроєм.]

Наступний уцілілий фрагмент був з серверного відсіку. Я побачив, як одна з багатоніжок проповзла між стелажами, підняла передню частину тіла до серверної стійки — і на блоки пам'яті лягло щось схоже на желеподібний, драглистий куб. Куб стопився, розтікся по панелях, а всі екрани відсіку одночасно вкрилися рябою кашею зондування. Кадр задвигтів, посмугувався і зник.

Я стояв, стискаючи край консолі, і в голові, крізь лють і тривогу, повзли думки. Якщо вони хотіли приховати сліди нападу — чому ретельно не підчистили усі відео? Навіщо зчитувати, а не знищувати? І чому за весь цей час, на всіх уцілілих кадрах, жодна з них не переслідувала Софію? Вона була зовсім поруч у сусідньому відсіку — а вони просто... стояли.

Ні. Щось тут не так. Я не знаю чим істоти керувалися і яка у них логіка. Я нічого не знав про них, крім того, що побачив у розбитій капсулі. Це не давало мені права нічого припускати.

Останній уцілілий запис — камера медичного блоку.

Софія влетіла в гібернаційний зал, роззираючись, пронеслася повз ряди капсул з десятками колоністів — і раптом сповільнилася. Завмерла на секунду, ніби вагаючись. Потім підбігла до своєї капсули в центрі ряду, заповзла всередину й активувала запуск. Кришка зачинилася м'яко й безшумно. Скло запотіло від її подиху — і повільно почало прозоріти.

— Вона жива, — прошепотів. І вперше за цей час зміг полегшено видихнути. — Вона жива!

Я не пам'ятав, як пробіг увесь “ковчег”. Сервоприводи вищали на граничних обертах. Рій летів слідом, не відстаючи ані на крок. Гермошлюз медичного блоку був зачинений — код доступу спарював, —  я увірвався в середину. Шлюз за мною зачинився. 

ЇЇ капсула в центрі ряду.

Вона була там. Усе так, як на останньому вцілілому кадрі: скло, запотіле зсередини тонким шаром крижаної імли, і крізь нього — обличчя. Бліде, спокійне, наповнене сном. На панелі пульсували рядки:

Життєві показники: 100%. Гібернація: активна. Тривалість: 14 діб.

Стояв перед капсулою і не міг змусити себе торкнутися пульта. Це було безглуздо, і я це розумів, — але частка мене боялася, що стою перед ще одним записом. Що ось зображення стане смугою завад, як ті, на серверах. Що вона зникне і не прокинеться цього разу.

Активував режим пробудження.

Капсула відгукнулася негайно: підсвітка капсули з холодного блакитного змінилась на теплу жовту, на панелі розгорнувся час до пробудження. Сім хвилин. Зворотний відлік гіпнозував мене. Я не відходив та дивився, як тане імла на склі. Як температура її тіла вказана на дисплеї повзе вгору, як прокидається клітина за клітиною. І ось перший удар серця. Перший мозковий імпульс.

Вона розплющила очі раніше ніж скінчився відлік.

Спершу — нічого не бачачи, розфокусованим поглядом по стелі. Потім — розуміння, що стеля знайома, глянула навколо.

Побачила мене.

Я не знаю, що очікував побачити в її очах. Полегшення. Злість. Вдячність. Але вона подивилася на мене крізь скло, в її обличчі проступив спершу тваринний жах — і лише за ним, повільно, як кров до затерплої ноги, прийшло усвідомлення.

— Руслане...Ти повернувся?

— Так, — сказав тихо. — Я тут. Все скінчилося.

Кришка від'їхала вбік, і повітря капсули — холодне, запахом озону — торкнулося мого обличчя. Простягнув руки, щоб допомогти їй сісти, і вона вчепилася за мою долоню обома руками, з такою силою, ніби хотіла перевірити, чи не примара я.

Її пальці тремтіли. Не від холоду — гібернаційна камера тримала стабільні тридцять сім градусів навіть у момент пробудження — а від чогось глибшого, що м'язи ще не встигли перетравити в спокій.

— Тобі не можна різко вставати, — сказав, притримуючи її за плечі. — Обережно.