Частина 11.

Отямився вже всередині корабля.

Я лежав на гладкому кам'янистому піднесенні, схожому на анатомічне ложе, абсолютно голий. Почувався напрочуд дивно: з одного боку, мене більше не турбували ні виснажливий біль у розбитому тілі, ні холод, ні наслідки контузії. З іншого — шкіра ніби здерев'яніла, а саме тіло на мить здалося позбавленим здатності хоч щось відчувати, немов відсічене від нервової системи. І ця порожнеча всередині була страшнішою за будь-який біль. Біль хоча б підтверджував, що ти живий.

Повільно озирнувся навколо. Сумнівів не було — це одна з внутрішніх кают на кораблі Творців. Характерний візерунок нарощення структури стін, що нагадував застиглі шари базальтових хвиль і кремнієвих волокон, тільки підтверджував це.

На підлозі біля постаменту валявся мій розпоротий скафандр. Судячи з широкої, темно-бурої плями засохлої крові навколо понівеченої штанини, у мене був важкий відкритий перелом і катастрофічна крововтрата. 

Моя нога! Я взагалі її не відчував.

Підвівся на ліктях і опустив погляд униз. До горла підкотила раптова, холодна нудота.

Трохи вище лівого коліна бліда людська шкіра плавно переходила в монолітні, волокнисті нарости світло-коричневого кольору з бурштиновим відливом. За формою це була точна копія моєї ноги — правильні пропорції, суглоб, м’язи вени, — але вирощена заново з біополімеру та полікристалічної кістки напевно за технологією Творців. Вона виглядала лячно й досконало водночас. Я мав повноцінний біонічний протез, уживлений прямо в плоть.

Довго дивився на нього, не в змозі відвести погляд. Мене охопила паніка й образа. Рій не мав жодного права господарювати в моєму тілі. Чи дав би я дозвіл на ампутацію, бувши при пам'яті? Хоча з іншого боку якщо це необхідно було для порятунку мого життя, то навіть на Землі ніхто б не питав у мене дозволу. Схоже Рій вирішив полагодити те що зламалося без зайвої бюрократії.

Шлюзовий отвір у стіні раптово розійшовся в боки безшумною діафрагмою, і в каюту стрімко влетіла сріблясто-фіолетова нанохмара. Рій  завис у повітрі, завібрував, змінюючи хаотично форму, колір й ледь чутні тони клацання, але без синтезатора мови та перекладача, я не розібрав жодного звуку. Дивно було усвідомлювати, що за цими беззмістовними трелями ховалася думка. Істота, з якою пройшов пекло цієї планети, знову була поруч — і знову ми не могли одне одного зрозуміти.

Помітивши моє замішання, Рій підлетів упритул до ложа й на секунду окутав мою нову ногу холодним туманом мікрочасточок.

Ефект був миттєвим: у нервових закінченнях спалахнув імпульс, і до мене лавиною повернулися всі природні відчуття тіла. Я раптом гостро відчув легкий голод у шлунку, а в новій нозі, на межі живої плоті та штучного матеріалу, спалахнув нестерпний, глибокий свербіж — ознака примусового зрощення тканин. Жива кров і мертвий полімер сперечалися між собою за кордон, який я не міг побачити.

Рій підлетів до скафандра і повернувся назад, опустивши на край ложа мій портативний планшет-перекладач. На чорному екрані один за одним почали проявлятися рядки перекладу:

[Об'єкт Руслан, твоя регенерація пройшла успішно. Пошкоджені органи та кісткові структури були відновлені. Біометрична інформація, отримана раніше від об'єктів Сергія та Марини Ларченко, дозволила мінімізувати помилки реплікації при регенерації тканин.]

Я сидів, втупившись у чужу кінцівку, не знаючи, що сказати. З одного боку, всередині жевріла гірка вдячність за порятоване життя, але цей біопротез виглядав настільки моторошно й неприродно, що мене морозило від одного погляду на нього. Рій відновив мене, так, як зашивають порвану рукавицю. Нашвидкуруч, не думаючи про естетику і схожість. Головне, щоб виконувала справно свою функцію.

Проте зараз усе це не мало жодного значення.

— Скільки?.. — мій голос прозвучав глухим ехо. — Скільки часу я був непритомний?

Символи на планшеті перешикувалися:

[Об'єкт Руслан потребував для повної регенерації клітинної структури та інтеграції протеза чотирнадцять місцевих діб.]

— Чотирнадцять діб?.. — моє серце на мить завмерло, а потім забилося як птах у клітці. — Дідько... лайно!

Чотирнадцять днів. Два тижні, протягом яких моє тіло спокійно, в комфорті та теплі, вирощувало собі нову ногу. Чотирнадцять ночей Софія залишалася сама в темряві, і я не міг навіть уявити, скільки з них вона прожила.

Вона кричала в мікрофон два тижні тому. Вона благала про допомогу, коли невідомі істоти прорізали борт і палили перебірки, а я не зміг їй допомогти. Її голос — зірваний, сповнений панічного жаху — досі звучав у мене в голові. Найстрашніше було навіть не те що я не встиг. Найстрашніше було те, що я навіть не боровся. Мене просто вимкнули, як розряджений пристрій, і поки вона там, у металевих коридорах «Ковчега», рятувалася від чогось неможливого — я був без свідомості. 

— Вирушаємо негайно до «Ковчега»! — вигукнув, зіскакуючи з ложа.

Нова нога торкнулася підлоги з глухим, твердим звуком. Вона виявилася напрочуд міцною й слухняною, реагуючи на імпульси мозку навіть швидше за справжню, але від цього відчуття відчуження лише посилювалося. Я біг на ній так, наче біг у чужих черевиках.

[Ствердно,] — блимнув екран планшета. [Раяплан регенерований, структурні пошкодження усунуто. Можемо вирушати. Рій отримає новий метал для компенсації витрат часток.]

Я не гаяв жодної секунди. Натягнув термобілизну, вліз у свій скафандр. Поспіхом загерметизував розрив в районі коліна наклавши усі заплатки, що були в ремкомплекті, підхопив шолом й бігом кинувся анфіладою темних коридорів до ангару. Кроки гучно відлунювали в порожнечі мертвого корабля, і тоді зловив себе на думці, що не пам'ятаю, як сюди потрапив. Хто мене переніс? Рій не мав необхідної маси. Тепер це вже не має значення. Скоріше до “Ковчега”

Раяплан уже чекав на пусковому майданчику. Його плавці більше не кровоточили розірваними волокнами — жива обшивка повністю затяглася гладким, вуглецевим глянцем. Поранений звір, якого я виснажив до межі, відлежався й відновився. Хутко впав у ложемент, миттєво підключаючись свідомістю до біосистеми корабля. Цього разу апарат відгукнувся без найменшого спротиву, немов відчував мою відчайдушну лють.