Рукопис, якого не було

Листа Матвій отримав у вівторок, о десятій сорок сім ранку, між повідомленням від банку про недостатню кількість коштів і рекламою курсу «Як написати бестселер за сім вечорів».

Банк не повідомив нічого нового.

Курс образив.

Лист здивував.

У темі стояло:

«Відповідь щодо поданого рукопису».

Матвій відкрив повідомлення.

Вітаємо!

Дякуємо вам за довіру і за те, що поділилися з нами своїм текстом. Ми знаємо, скільки часу, уваги й внутрішньої сміливості стоїть за кожним рукописом, тому дуже цінуємо можливість його прочитати.

Матвій озирнувся.

За його спиною нікого не було.

— Уже добре, — сказав він. — Живу людину вони визначили правильно.

Далі видавництво запевняло, що уважно ознайомилося з його текстом, але наразі не готове запропонувати співпрацю. Рішення нібито не означало, що рукопис неважливий або не знайде свого читача. Просто воно було пов’язане з редакційними планами, напрямами видавництва й кількістю проєктів, які можна взяти в роботу саме зараз.

Наприкінці Матвієві радили не втрачати віри у власний голос.

Підписано було з теплом.

Навіть сердечко поставили.

Матвій прочитав лист удруге.

Потім утретє.

На четвертий раз відкрив папку «Надіслані».

Листів до цього видавництва там не було.

Він перевірив чернетки, архів, кошик і навіть спам — на випадок, якщо якийсь його роман утратив терпіння й самостійно вирушив шукати видавця.

Нічого.

Матвій замислився.

Можливо, він надіслав рукопис уві сні.

Люди ж телефонують колишнім коханим після третьої чарки, пишуть начальникам заяви про звільнення о другій ночі та замовляють у листопаді надувний басейн. Чому б письменникові не відправити роман, не прокидаючись?

Однак для цього треба було спочатку написати роман, якого Матвій не пам’ятав.

Він витягнув із-під клавіатури тонкий блокнот і записав:

Сюжет № 1. Письменник отримує відмову за роман, який написав уві сні. Намагається відновити текст за редакторськими зауваженнями, але зауважень немає.

Йому одразу стало легше.

Матвій любив сюжети. Особливо ті, які життя приносило безкоштовно. На відміну від літературних курсів, воно не вимагало передоплати й ніколи не обіцяло сертифіката.

Він знову подивився на лист.

Це була навіть не звичайна відмова.

Звичайну відмову треба заслужити: написати роман, відредагувати його, скласти синопсис, знайти адресу видавництва, надіслати все це й кілька місяців перевіряти пошту з тією напруженістю, з якою сапер перевіряє дріт.

Матвій нічого такого не робив.

Йому відмовили авансом.

Видавництво ніби повідомляло:

«Ми не знаємо, що саме ви могли б нам запропонувати, але вже ні».

Матвій записав:

Сюжет № 2. Людина отримує відмову на всі майбутні прохання. Живе спокійно, бо більше не має сенсу боятися.

Потім він звернув увагу на рядок «Кому».

Адресатів було багато.

Дуже багато.

Настільки багато, що персональний лист починав нагадувати перепис населення.

Сотні електронних адрес ішли одна за одною суцільною стіною: письменники, перекладачі, психологи, музиканти, люди з псевдонімами, люди без псевдонімів, один Темний Володар, дві Київські Відьми й хтось із адресою, яка починалася словами «геній_назавжди».

Теплий особистий лист, написаний кожній живій людині окремо, отримали одночасно всі живі люди.

Матвій зворушився.

Приблизно так само зворушливо було б, якби священник під час сповіді ввімкнув гучномовець, щоб парафія не витрачала час у черзі.

Він записав:

Сюжет № 3. Фабрика індивідуального співчуття. Мінімальне замовлення — сто душ.

Пошта дзенькнула.

Хтось натиснув «Відповісти всім».

Повідомлення складалося з одного слова:

Дякую.

Матвій подумав, що на цьому все й закінчиться.

Але через хвилину відповіла якась Мирослава:

Дякую за відповідь! Бажаю видавництву натхнення і процвітання!

Ще за хвилину інша жінка написала:

Мирославо, дякую за ваші теплі слова!

Мирослава відповіла:

І вам дякую!

Потім до обміну вдячністю долучився чоловік на ім’я Олексій і подякував обом за позитив.

Матвій налив собі кави.

Він відчував, що день обіцяє бути продуктивним.

Зазвичай його дні були набагато прозаїчнішими.

Удень Матвій писав рекламні тексти. Завдяки йому зубна паста «дарувала впевненість», бетон «створював простір для майбутнього», а корм для котів «перетворював кожен прийом їжі на акт безумовної любові».

Матвій ніколи не бачив кота, який сприймав їжу як щось інше.

За рекламні тексти йому платили.

Художні він викладав безкоштовно.

Один знайомий називав це економічним самогубством.

Матвій заперечував:

— Самогубство передбачає, що людина спочатку була економічно живою.

Він не вважав гроші злом. Навпаки, ставився до них із повагою, особливо коли вони були. Просто не любив, коли ціну твору визначали до того, як читач устиг побачити перше речення.

Усі його оповідання й романи лежали на платформах самвидаву у вільному доступі. Під кожним текстом стояла маленька кнопка:

«Книжка була варта кави? Дзенькнути авторові».

Кнопка дзвеніла рідко.

Минулого місяця дзенькнула двічі.

Першого разу надійшло п’ятдесят гривень із коментарем:

«Дуже сподобалося».

Другого — одна гривня:

«Не сподобалося, але дочитав».

Другий переказ Матвій цінував більше. Це був найчесніший гонорар у його житті.

Його літературний принцип звучав просто:

Мистецтво не повинне починатися з каси.

Спочатку зіграй.

Потім, коли людина зупинилася, дослухала й відчула щось, чого хвилину тому не відчувала, вона сама вирішить, чи була ця зустріч варта монети.