Розділ №15. Програма божевілля на рік

Бабусин годинник мовчки відмірював поділки. Останнім часом він навіть не дзвенів, що мене трохи непокоїло. Зазвичай, таке бувало, коли стежки долі змінювали свій напрям, тому я котрий день чекала доки життя повернеться у стабільне річище і можна буде перестати непокоїтись. Сидячи на робочому місці, я подумки згадувала сьогоднішній ранок. Алан, як нічого й не сталося, спокійно прийняв у мене душ і поспішив  на роботу, пообіцявши у вечорі заскочити зі Сніжком. Як результат, я годину обшукувала дім, щоб знайти Сніжинку, і тепер в моїй сумці лежав неживий носочок без пари. Що з цим робити далі я ще не придумала.

Мої роздуми перервав грюкіт від мало не вибитих дверей. Переді мною опинилася Наріна у напіввовчій формі, яка була готова вбити мене на місці. Точніше не вона, а чоловік у її тілі. Що це був саме він, можна було легко зрозуміти по налитих кров'ю очам та божевільному погляду.

— Ти!!! — гарчала жінка, виставляючи на показ ще помітний після родів живіт.

— Я? — перепитала, увімкнувши режим дурепи.

— Ти!!! — знову сварилася вона, повільно наближаючись із висунутими, гострими кігтями. — Ти хоч знаєш, що я пережив по твоїй вині?!

— Ви хочете поговорити про це? — як ні в чому не бувало, включилась професійна звичка, поки я старалася намацати тривожну кнопку — Сідайте, я наллю вам чаю і вам стане легше.

— Мені стане легше, коли я потраплю у своє тіло, відьмо! А зараз, я хочу роздерти тебе на сотні шматочків!

— О, мені б це дуже сталося в пригоді. Навіть не уявляєте, скільки людей до мене ходить на зустріч. Так ще й находяться ті, які й до мого дому приходять. Хоч бери й дійсно розривайся на шматочки, аби усім вистачило! — розсміялася я, нарешті ткнувши пальцем кнопку. Варто було ще раз натиснути її чи сказати «Tempus, vetas!»¹ і всі живі істоти, крім того, хто говорив, завмерли б у стазисі. — А ви сідайте, сідайте! У вас певно ноги болять...

— У мене все болить, відьмо! — зірвалася на завивання вовчиця, падаючи у крісло та стискаючи лапами голову. — Я здохнути хо—о—очу!

— Ну, чого ви? Вам же не можна так нервувати, вам ще дитину годувати грудьми. Вона ж відчуватиме все, — зауважила я. — Це ж так легко! От побачите! Виконаєте все, що робить зазвичай ваша дружина і все повернеться на свої місця. Будете і далі важко працювати на роботі, а вона відпочиватиме з дітьми. Ловіть момент! У вас відпустка на декілька днів, відпочиньте! Коли ще з'явиться така нагода?

— Все правда повернеться через декілька днів? — хлюпнув носом чоловік, навіть не здогадуючись, що це була іронія.

В цей момент я зрозуміла, що він навіть в глибокій теорії не розумів, що йому треба буде пережити. Існувала ціла купа справ, які, на його думку, мала робити лише жінка: годування дитини кожні три години, зміна підгузок серед ночі, готування, прибирання, відведення дітей у школу, похід на батьківські збори та ще й інтимне життя під кінець дня. Тільки от, схоже,  він забув, що він зараз і був тією самою  жінкою, яка мала все це робити. І хто я така, щоб нагадувати йому про це?

— Звичайно! Скільки там тих справ! — усміхнулася йому найщирішою посмішкою зі свого арсеналу для буйних. — Ви краще уявіть, як Наріна піде на вашу роботу і зрозуміє, наскільки вам важко кожен день. Ви ж стільки робите для своєї сім'ї! А вона зовсім не цінує цього.

Чоловік Наріни хотів щось сказати, але його перебив гучний дзвінок на телефоні. Дивлячись на те, як його шкіра миттєво вкрилася густою шерстю, я зрозуміла, що стазис мені сьогодні ще знадобиться. Поки він діставав зі штанів сенсорний телефон, його зіниці повільно наливались кров'ю. Мало того, екран не хотів реагувати на кігті та перевертню приходилось пробувати розблокувати його кісточками пальців.  На моїх очах, нерви Вольрана за декілька секунд дійшли до стадії «м'ясорубки» і, заричавши на весь кабінет, він грюкнув на стіл свій телефон. Від такого знущання, по ньому пішла тріщина, але виклик нарешті прийнявся та ще й на гучномовці.

— Вольране! По твоєму я тебе так виховувала, цуценя безхвосте?! — вичитувала якась жінка по ту сторону, поки в моєму кабінеті цей телепень трансформувався у вовчий вигляд. — Чи ти думаєш, що малим мені нервів мало робив? Хочеш, щоб твоя матінка з сорому перед невісткою посивіла? Тягни свій обрізаний хвіст додому і марш годувати дітей! Я тобі влаштую солодке життя зараз!

По всій конторі пронісся такий рев, що я аж вуха затулила від гучності. Телефон полетів на землю разом зі шматками стола, розтрощеного одним влучним ударом. Мої долоні рефлекторно схопилися за голову, аби вберегтися від уламків, але один таки влучив у передпліччя. Поки я роздивлялася здерту до крові шкіру, в розгромлений кабінет влетів Калео. Все наступне дійство нагадувало якийсь бойовик.

Вольран зробив стрибок в мою сторону, але врізався у фенікса, котрий чудом встигнув заступити мене своїм голим тілом. Обпікшись вогнем, перевертень заскиглив та почав кататись на підлозі, щоб погасити полум'я. Зрозумівши, що противник йому не по зубах, Вольран втік, залишивши мене наодинці з голим феніксом. В іншому житті я б із задоволенням подивилась на його естетично гарно складене тіло, але в цьому мене більше непокоїла нещасна рука, якій дісталося на рівному місці.

— Як ви, Елайно? Цілі? — непокоївся Лео. Підійшовши ближче, він обережно взяв мою руку та став розглядати поранення. — У вас є аптечка? Треба обробити, щоб не пішло запалення.

— Та оброблю якось, — пробуркотіла, витягуючи кінцівку з хватки. Обминувши фенікса, відкрила стіл, дістала коробку з ліками та сіла в крісло. — Дякую, що допомогли. Деякі клієнти просто божевільні. Чесне слово.

— Було б за що. У вас випадково немає чогось, чим я міг би прикритися? — зніяковіло спитав він, прикриваючи найдорогоцінніше. — А то ще хтось зайде до нас, неправильно зрозуміє.

— Дарма хвилюєтесь, секретарка на першому поверсі давно звикла до криків і навіть не реагує, якщо щось тут вибухає. Напевно її зі свого місця навіть шторм не зсуне, — пожартувала я, обробляючи рану та перев'язуючи її стерильним бинтом. Коли Калео допоміг його зав'язати, продовжила думку. — Але боюсь вам потрібно буде трохи затриматися тут. Не підете ж ви голим додому.