Розділ №11. Похмілля

Насилу прокидаючись, я намагалася не лаятися в голос пересохлими губами. У голові бігав натовп скелетів й трусив своїми кістками, змушуючи морщитись від болю. Було до чортиків холодно і по шкірі раз у раз пробігав табун мурашок. Підтягнувши ковдру, я сильніше закуталася в неї та простогнала. Щоб я ще раз випила алкоголь від стійки! Та ні за що! М'яка тканина торкнулася обличчя. У носі нещадно залоскотало і я чхнула.

 — Святі психи, тільки не це... — пробуркотіла в ковдру. Десь справа почувся шум і до головного болю додався ще один.

— І тобі доброго ранку, — привітався чоловічий голос.

Від подібної несподіванки я підірвалася з ліжка й стала швидко кліпати. Сонячні промені пробивалися через вії та засліплювали очі. Коли я нарешті змогла сфокусуватися на картинці, то побачила Алана, котрий вже сидів на кріслі. Який сидів на чужому кріслі. У чужій квартирі. Тільки зараз стало зрозуміло, що це був не мій дім. Шоколадні стіни, величезне ліжко, книжкові стелажі та панорамне вікно на всю стіну — все це було незнайоме.

Усвідомлення своєї безпросвітної дурості накрило з головою і я захотіла провалитися крізь підлогу від сорому. Це ж треба було так напитися вчора, щоб не пам'ятати, як потрапила до чужого ліжка. Але, свята Арана з ліжком, мене більше непокоїла застуда! Якщо я чхала з самого ранку і тремтіла від температури, то швидше за все якийсь гад уже ожив!

— Хто??? — простогнала черговий раз, потираючи очі та виповзаючи з ліжка. На тілі висіла бордова туніка, прикриваючи половину стегна. А ось штанів не було. Шкарпеток теж. Не дивно, що я замерзла. — Хто?!

— Що,  "хто"? — намагався зрозуміти Алан, піднімаючись із крісла та прямуючи до шафи в приспущених штанах. Діставши чорний светр, він надів його на підтягнуте тіло й почав щось шукати поглядом.

— Хто ожив? Я чхнула, і зараз намагаюся знайти цього неврахованого балакуна, поки він не влаштував тобі веселе життя.

— Ело, ти б краще про себе подумала. Усю ніч гаряча, як пательня, — чоловік похитав головою та підійшов упритул. Ткнувшись губами в мій лоб, він вилаявся й рушив на кухню, поки я продовжувала пильнувати простір.

— Свята Інсаніє, я що, переспала з ним п'яною? Елайно, ти хвора на голову!

— Ти чого там буркочеш? — крикнув Ал із кухні. — Іди сюди, лікуватимемо тебе.

Побукотіввши ще кілька хвилин, я змирилася зі своєю долею. Сором соромом, а йти звідси треба було однозначно. Знайшовши поглядом штани, натягла їх та почала шукати шкарпетки, але так і не знайшла їх. Власне, як і предметів, які ожили. Ну нічого… Якщо що, Алан сам зможе розібратися із цим.

Вийшовши з кімнати, попрямувала до кухні на запах трав. Ал кухарював за плитою й різав картоплю. На столі вже стояв чай ​​із калини. Взявши до рук чашку, я повільно відпила та почала спостерігати за господарем, який упевненими рухами розправлявся з овочами. Був один плюс у тому, що сталося — навряд  ще хтось додумався б мені після пиятики посмажити картоплю.

Потрібно було віддати належне, кухар із нього виявився відмінний і через якісь пів години я вже насолоджувалася їжею. Хрумка скоринка зігрівала мене та підіймала настрій. Хоум іноді кидав на мене дивні погляди, але думати про це я навіть не хотіла. Тільки б не почали розбирати відносини!

Після смачного сніданку мені стало значно легше.

— Спасибі за те, що дав притулок і нагодував.

— Буде тобі, Ело, — звернення на "ти" вкотре різало слух. Знати б ще за яких обставин ми на нього перейшли. Ні чорта не пам'ятала. — Мені було приємно подбати про тебе.

— Все одно дякую. Я піду додому.

— Залишся, у тебе досі температура. Тобі варто відлежатись у теплі та відпочити. Я подбаю про тебе, не чужі ж люди.

— Слухай... — спробувала пом'якшити наступні слова. — Я справді дуже вдячна тобі. Все нормально, ти не повинен зі мною няньчитися.

— Що? — великі очі здивовано свердлили мене поглядом, поки я намагалася пояснити, що просто перепила.

— Кажу, що це лише одна ніч і вона нічого не означає. Я була п'яна, ти, напевно, теж випив. Не хвилюйся, я просто піду додому й на тому закінчимо.

— І часто ти так напиваєшся? — похолонув голос Алана.

— Загалом — уперше. Стійка щось намішала ядерне. А, може, через застуду так звалило... Не знаю, що там кажуть у таких випадках, тож вибач.

— Ти нічого не пам'ятаєш, так? — похмурнів він на якусь мить, а потім загадково посміхнувся. У пронизливому погляді заплигали чортики і я зрозуміла, що пропустила дуже багато. — Не хочеш дізнатися, що насправді сталося вночі?

— Боюся, це мені не сподобається...

— О, ще і як! Слухай... — Алан відкинувся на стілець, потираючи тонку бліду шию. — Так ось... Після того, як тебе зморило, ти мало не поїхала додому з тим високородним гадом. Добре, що він пив щось з кавою і, коли ти до нього полізла цілуватися, у тебе пішла алергія.

— Тільки не кажи, що я чхнула йому в обличчя! — мої щоки почервоніли від жаху. Це ж треба було так осоромитися! Як же тепер в очі дивитись?

— О так! І оживила чашку, яка почала нашіптувати тобі про пристрасні поцілунки та твої божевільно ніжні губи, — чоловік ледь помітно проковтнув смішок й посміхнувся. Ці жести не віщували для мене нічого доброго. — На той час тебе вже пройняло напоєм Люсі, а того гада — сеансом психотерапії з чашкою.