Здавалося б, що може знати про справжній жах людина, яка щодня працює у відділенні інтенсивної терапії чи приймальному покої? Ти бачиш там усе: наслідки невдалих заклинань, наслідки дивних експериментів із побутовою магією, випадкові травми від блукаючих аномалій. Але людська винахідливість у пошуках власних неприємностей — це субстанція невичерпна і абсолютно непідвладна жодній логіці. Особливо якщо мова йде про підлітків, чий мозок у період статевого дозрівання схожий на бомбу сповільненої дії, до якої чомусь забули покласти інструкцію з безпеки.
Я сиділа за своїм робочим столом, механічно крутячи між пальцями порожню чашку з-під чаю, і намагалася повернути думки в конструктивне русло. Але розповідь Вайта Армераута справді вражала своєю абсурдністю. І найстрашніше в цій історії було те, що такі випадки — далеко не поодинокі винятки з правил, а скоріше дивовижна повсякденність, з якою він стикався кожен день.
— ...і що головне — жодної краплі совісті чи розуміння того, що вони ледь не вбили людину! Їм просто смішно! — емоційно завершив свою думку містер Армераут, знову важко відкидаючись на спинку крісла. — А поруч із ними бідна, сива бабця за серце хапається, ледь не плаче і бідкається на всю лікарню, що збила їх! Уявляєте?! Вони, бачте, вирішили повторити свій шедевральний трюк на сусідній вулиці, але не врахували, що у старенької реакція трохи повільніша, ніж у молодого водія!
— І що ви зробили...? — обережно поцікавилася я, вже передчуваючи, чому Даліан вирішив рятувати саме свого друга. Як би він сам їх не добив у пориві лікарського гніву.
— Оглянув, звичайно, чи живі та цілі... — буденним тоном відповів Вайт, ніби мова йшла про перевірку свіжості хліба в магазині. Хоча по його очам було добре видно, що він точно не договорив чогось.
— І... тому ваш друг направив вас до психолога...? — недовірливо підняла я брову та ледь посміхнулася. — За те, що ви чимно виконали свій лікарський обов'язок та потурбувалися про двох постраждалих дітей?
— Ну добре... — зітхнув чоловік, трохи знітившись, але в його очах все одно стрибали веселі бісики. — Можливо, я трохи відійшов від стандартного протоколу спілкування з пацієнтами. Й поки я оглядав їхні кінцівки, то дуже спокійно, тихим і лагідним голосом розповідав їм у найдрібніших анатомічних деталях, як саме я переламаю їм кожну кісточку, якщо виявиться, що вони нічого не зламали собі під час аварії.
— А ще що…? — ледь втрималася, щоб не посміхнутися. Моя професійна етика волала, що так робити не можна, але людська сутність аплодувала стоячи. Чесно кажучи, я б їм ще від себе всипала. Ще ж скільком людям вони насолили були через бажання розіграти когось? — Не повірю, що ви лише обмежилися словами. — Вони не постраждали?
— Та якби ж то! Виявилося, що у них навіть подряпин немає! — продовжив Вайт, знову закипаючи. — Ці два барани просто відскочили від бампера! А от у тієї нещасної бабці від пережитого стресу схопило серце так, що її довелося терміново везти в реанімацію!
— І що ви відчули в той момент…? Окрім бажання вбивати, звичайно.
— Щиру радість, — ледь посміхнувся він, а я так і завмерла. Це ще чому? Не такої реакції я очікувала.
— Радість від чого? — вирішила все ж таки перепитати.
— Від того, що я обрав цю професію і моя люба міс Бай також. Ця свята медсестра все ж таки встигла вколоти їм дуже корисні, але дуже болючі вітаміни в їхні п’яті точки до приходу батьків. Поки я супродовжував нещасну бабцю. І мені навіть не довелося їй казати про це, — задоволено видихнув лікар, заплющуючи очі. — І можете навіть не питати, я не відчуваю ні краплі провини. Бо варто було мені повернутися в коридор, як примчали батьки тих бовдурів й стали влаштовувати скандал і вимагати компенсацію від “сліпої старої карги, яка не дивиться куди їде”...
— От же ж, — прошепотіла я, уже бачачи цю картину в усій красі. Не те щоб він не мав рації в цій ситуації, але лікарська етика точно не була готовою до таких епітетів та дій. А що вони там були — у мене навіть не було жодних сумнівів. — Я так розумію, ви з ними доволі “мило” поспілкувалися на цю тему…?
— О так, пані Мортал! — урочисто підтвердив травматолог. — Я вийшов до них, поправив стетоскоп і в усіх фарбах, використовуючи найвишуканішу медичну термінологію, розповів їм усе, що я думаю про їхніх недоносків, про їхні методи виховання, про те, куди саме вони можуть засунути свої вимоги про компенсацію, і яким чином я особисто пришию їм голови до одного цікавого місця, якщо вони ще хоч раз наблизяться до дороги. А ще сказав, що особисто вбудую в їхні ноги обмежувачі швидкості, щоб наступна “стара карга” точно встигла загальмувати коли вони знов вирішать влаштувати свій клятий пранк!
— Вас хоч не звільнили…? — тихо перепитала, навіть не знаючи що додати до його розповіді.
— Що ви… — махнув рукою травматолог. — Нас там двоє задохликів, хто ж нас звільнить? Так, відправили до психолога на примусові консультації і Даліан порекомендував мені вас. Сказав, що якщо не захочу нічого розповідати, то ви зможете подивитися самі у своїй магічній кулі що сталося і я зможу поспати на диванчику годинку між чергуваннями. А де, доречі, обіцяний диван?
— А ми його на рецепцію тимчасово перенесли. Якщо бажаєте, можете піти полежати, — ледь посміхнулася, розуміючи що чоловік прийшов більше за зручним диваном і тишею, ніж за допомогою. — Тільки він балакучий, якщо що.
— З психіатрії? — перепитав Вайт. — не переймайтеся, ми і таких лікували… Ви мене нічим вже не здивуєте. Тож я піду посплю трохи, добре? А ви поїжте може щось, а то щось маєте зовсім втомлений вигляд.
Місцевий травматолог здійнявся з крісла, похрускотів кісточками та поплентався на вихід. Щойно двері за ним зачинилися, я перевела погляд на дзеркало на стіні. Що ж, мною дійсно можна було лякати дітей. Хоча, якщо чесно, таких підлітків з якими зіткнувся містер Вайт мало що може налякати. У них ще зовсім не сформувалася лобна доля, щоб мислити тверезо та якось оцінювати свої дії. Добре, що я не працюю з малечою. Їх би моя нервова система не витримала б.