Відьмина служба підтримки 2

Розділ №29. Свіжа партія ідіотів на світанку

Іноді мені здається, що мій кабінет — це не місце для ментального зцілення, а приймальне відділення для тих, хто ось-ось зірветься і піде робити з навколишніх нелюдів фігурні орігамі. І що найсмішніше — частіше за все сюди приходять істоти, які працюють з іншими істотами напряму. Наприклад, лікарі. Бо кому, як не їм, доводиться щодня рятувати тих, кого природний відбір наполегливо намагається викреслити зі списків живих?

Двері мого кабінету відчинилися з таким скрипом, ніби хтось намагався виламати їх плечем, але в останню мить згадав про правила ввічливості. Я підняла очі від блокнота, готуючи свою чергову усмішку для старого знайомого, який останнім часом надто часто почав заїкатися від роботи в приймальному.

— Добрий день, містере… — привітно почала я, але слова застрягли в горлі, бо на порозі стояв зовсім не він. Це був інший чоловік, який мав такий погляд,  яким зазвичай дивляться на розбиту чашку вранці перед кавою — втомлено, приречено і з легким бажанням когось придушити. Темне волосся стирчало в різні боки, ніби він пів години намагався видерти його з корінням, а на сорочці виднілася пляма від кави. — Даліан…?

— Перепрошую, пані Мортал, але замість Даліана сьогодні буду я, — басом промовив незнайомець, заходячи до кабінету та падаючи в крісло з таким звуком, ніби в нього щойно вимкнули батарейки. — Він вирішив, що мені потрібніше. Сказав, що в нього ще залишилося трохи нервових клітин, а мої сьогодні вранці вчинили колективне самогубство.

— Добре... — протягнула я з непідробною цікавістю, відкладаючи ручку й роздивляючись нового пацієнта. Око в нього поки що не сіпалося, але пальці на руках стискалися так, ніби він уявляв між ними чиюсь шию. — Як тоді я можу до вас звертатися?

— Мене звати Вайт Армераут. Я травматолог. Ну, принаймні був ним до сьогоднішнього ранку. Зараз я більше схиляюся до кар'єри патологоанатома.

— Прекрасна спеціалізація, дуже затребувана в наші часи, — серйозно кивнула я, присуваючи до нього стандартний бланк. — В такому випадку поставте тут свій підпис і розкажіть мені, що вас привело сьогодні? 

— Мій дорогоцінний друг Даліан випхав мене сюди силоміць, пригрозивши, що інакше викличе санітарів мені самому, — почав він свою розповідь після підпису. — Цей бовдур сказав, що мені потрібна врівноважена людина, яка могла б мене вислухати, а не він, який сам ладен розтовкти пику комусь. 

— Хороша логіка, — погодилася зі своїм стрим клієнтом. Варіант покричати разом — не завжди найкращий. Принаймні у ситуаціях де забагато злості та бажання повбивати когось. — Що ж, залюбки послухаю вас. Почніть із самого початку. Що вас засмутило…? 

— Засмутило…? — кліпнув він очима, шукаючи в своєму лексиконі значення цього слова. — Ні, мене нічого не засмучувало. Мене довело до сказу те, що нелюди вважаюь ніби вони безсмертні! Все почалося з того, що я йшов на роботу зі своєю кавою в руці. І тут на дорогу вилетіли два малолітні дегенерати! Прямо під колеса машини!

— Намагалися звести рахунки з життям…? — уточнила, намагаючись вловити суть.

— Якби ж то! Якби вони хотіли вбитися, я б їм ще й підказав, як зробити це ефективніше, щоб не заважати дорожньому руху! — гаркнув травматолог, з тією праведною люттю, яку я так добре знала з розповідей інших клієнтів. — Вони знімали відео! Для магічної мережі! Хотіли перевірити, хто швидше відскочить від бампера! У нещасного водія за кермом ледь серце не зупинилося, він так по гальмах вдарив, що гума задиміла! А ті недобиті розреготалися, як гієни під валеріаною, та кинулися навтьоки!

— От... Хворі на голову, — пробурмотіла я, вже відчуваючи, що історія на цьому не закінчується.

— Не те слово! Але це була лише прелюдія, пані Мортал! — махнув рукою Вайт. — Тікаючи, ці два олені  збили з ніг жінку на тротуарі! Ще й так, що вона  мало не зламала ногу та ще й гепнулася головою об бордюр! Я, звісно, каву в смітник, кинувся до неї, викликав швидку і поїхав із нею в лікарню. Бідолашна навіть не зрозуміла, що на неї налетіло! А ті виродки зникли з радарів!

Я співчутливо похитала головою, роблячи нотатку у себе в блокноті. Поки що містер Армераут поводився як абсолютний герой, я щиро не розуміла, навіщо Даліан відправив його до мене. Може, хотів, щоб я виписала йому медаль? Чи щоб я просто поспівчувала йому, що в Делірії живуть такі недоумки? 

— І знаєте, що сталося потім? — хижо примружився травматолог, нахиляючись уперед.

— Боюся уявити, — чесно зізналася я.

— Поки я вручив Даліану цю нещасну жінку та намагався розібратися з новими пацієнтами, як у лікарні почувся сигнал екстреного виклику! — він зробив театральну паузу, і його ніздрі роздулися від нервів, мов у дракона перед тим, як спалити чергове село. —  Я, як дурень, кинувся до приймального відділення, готуючись рятувати чиєсь життя. І знаєте, що я побачив, коли розчинилися двері?!

— Тільки не кажіть, що… — примружилась, уявляючи найдивовижніший збіг обставин. Й судячи з розчервонілого обличчя клієнта, це він і був. 

— Я побачив як ці два потомки ненародженого гобліна-переростка сидять на каталці у швидкій! З абсолютно задоволеними пиками! — мене аж пересмикнуло від такого нахабства. Неймовірно, наскільки деяким істотам бракує інстинкту самозбереження, а головне — бодай краплі совісті. 

Певно містер Армераут подумав так само, бо його обличчя розчервонілося та здобуло такий кровожерливий вираз обличчя, що я ладна була битись об заклад, що він уявляв їх на своєму операційному столі. Воно й не дивно, певно таких бовдурів, він як лікар бачив часто. 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше