Відьмина служба підтримки 2

Розділ №26. Чужі розбиті серця

День пролетів як один довгий, розмитий кадр кіноплівки. Чергові клієнти змішувалися в моїй голові в суцільну масу: депресії, драми, страхи, злість, радість. Я крутилася в цьому водовороті чужих емоцій, вислуховувала, радила, ставила магками, намагалася втримати залишки власного здорового глузду і навіть не помітила, як стрілки годинника перетнули позначку пізнього вечора. Коли я нарешті зачинила двері кабінету, ноги налилися свинцем. У голові гуло так, ніби там влаштували дискотеку кілька випалених магією елементалів. І мені хотілося лише одного — добратися додому, впасти на звичайне, мертве ліжко, яке не читатиме мені моралей, і заплющити очі. Але реальність, як завжди, мала на мій рахунок інші плани.

Ніч зустріла Делірію холодним осіннім дощем, який барабанив по бруківці тисячами дрібних крапель. Коли я нарешті дісталася нашої квартири та відчинила двері, у вітальні панувала тиша. З кухні долинав приємний шлейф спецій та смаженого м'яса, який зазвичай здатний повернути до життя навіть зомбі третього порядку, яким я сьогодні була.

Алан стояв біля плити.  Його зазвичай бездоганна сорочка була ледь розстібнута на грудях, рукави недбало закочені до ліктів, а на обличчі застигла глибока  втома, якої я не бачила у нього ще ніколи. Він не помітив моєї появи одразу. Лише коли я тихо підійшла ззаду й обійняла його за талію, притиснувшись щокою до його гарячої, натрудженої лопатки, він здригнувся, видихнув і накрив мої руки своєю долонею.

— Ти пізно, —  пролунав тихо його голос. — Я вже почав хвилюватися, чи не влаштував тобі Лорі страйк на честь нової посади…

— Ні, він сьогодні був напрочуд чемним, бо втомився від моїх чхань не менше за мене, — прошепотіла я, залишаючи легкий поцілунок на його плечі. — А як твій день минув…? Виглядаєш так, ніби сьогодні до “Тихого дому” завітала вся Делірія. Багато роботи…? 

Алан вимкнув конфорку, зняв сковорідку і поставив її на стіл. На тарілці вже чекала апетитна, соковита порція смаженого м'яса, від якої шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи, що за весь день я перебивалася лише чаєм та чужими мізками. Його сірі очі дивилися кудись крізь стіл, у порожнечу, а пальці нервово крутили в руках маленьку коробочку. 

— Краще б вже так… У мене є постійна клієнтка... — почав він тихо. — Тобто, постійна пара. Вони познайомилися у мене в кав’ярні та постійно ходили разом. Навіть якось подякували мені за те, що я їх звів. А сьогодні… Сьогодні вона прийшла з іншим чоловіком. Чужим. Вони сіли за їхній улюблений столик, сміялися, замовляли каву... А я якраз виносив замовлення на сусідній ряд. І тут я помітив його. Того першого. Він сидів за сусіднім столиком сам-один. Дивився на них невідривно, боячись поворухнутися, а в руках тримав от цю саму коробочку з обручкою. Він збирався зробити їй пропозицію. Сьогодні. А натомість побачив її з іншим. 

— А вона...? — прошепотіла я. — Вона помітила його?

— Ні, — гірко посміхнувся Алан, дивлячись на коробочку. — Вона була настільки захоплена новим обранцем, що навіть не глянула в той бік. Вона просто не бачила нікого навколо. А той хлопець... він сидів блідий як смерть. Його руки тремтіли. Я бачив, як він хотів підвестися, підійти, але ноги його не слухалися. Я підійшов до нього, хотів забрати порожню чашку, сказати хоч щось... будь-яке слово підтримки. Але я стояв поруч із ним і теж не міг нічого сказати. Просто не знав. Зрештою,  він різко встав, кинув на стіл монети і вибіг з кав'ярні. Настільки швидко, що навіть забув свою обручку. Вона так і залишилася лежати на столі…

Він замовк. На кухні запала тиша.  Я встала зі стільця, обійшла стіл і сіла йому на коліна, обійнявши за шию і притиснувши його голову до своїх грудей. Він одразу ж вчепився в мене мертвим хватом, ховаючи обличчя у мене на плечі, так, ніби боявся, що я теж можу зникнути в один момент, залишивши по собі лише порожнє місце й забуту коробочку.

— Як взагалі можливо, що ще на тому тижні вони збиралися одружитися, а сьогодні все скінчилося так, ніби нічого й не було…?

— Ти не знаєш їхньої історії, Алане, — прошепотіла я, м'яко перебираючи його густе волосся. — Інколи люди розходяться не тому, що зникло кохання. Іноді вони просто перестають чути одне одного, вигорають, втрачають себе в повсякденності. Ти бачивлише фасад — смачну каву, усмішки, затишний куточок. Але ти не знаєш, що ховається за цим фасадом. Можливо, це жорстоке розставання — насправді порятунок для них обох від чогось набагато гіршого.

— Але ж він носив цю обручку... — тихо вимовив він, вдихаючи запах мого волосся. — Він приніс її щоб зробити їй пропозицію. Значить він вірив, що все добре.

— Вірити мало, містере Хоум. Треба ще вміти розмовляти і триматися одне за одного, коли штормить, — гірко усміхнулася я. — Згадай нашу історію. У нас також були свої проблеми, які нікуди не ділися. 

— Я б ніколи і ні за що в житті не відпустив тебе. Навіть якби ти оживила все місто. 

— Хотілося б мені в це вірити, Алане, — розсміялася я, нарешті знаходячи в собі сили для посмішки. — Але давай не будемо перевіряти цю теорію на практиці. Я не готова жити в балакучому місті, яке знає про мене більше ніж я сама про себе знаю. 

— Не будемо, — посміхнувся він у відповідь та накрив мої губи  поцілунком.

 Біль і втома цього важкого дня почали повільно відступати. Ні, світ навколо нас продовжував божеволіти так само як і раніше. Десь там, по той бік скла,  лили дощі, ламалися долі, губилися обручки і сходили з рейок потяги з неоновими козами. Але ми продовжували триматися одне за одного. 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше