Розділ №1. Романтичний план на тиждень

Одна з найбільших ілюзій у житті відьми-психолога — це віра в те, що після бурі обов'язково настане штиль. Я щиро сподівалася, що після епопеї з колекціонером магії мої робочі будні повернуться до звичної, контрольованої рутини. Знаєте, до тих старих добрих часів, коли найбільшою моєю проблемою був який-небудь ельф із комплексом неповноцінності або перевертень, що не міг поділити територію з сусідом-гномом. Але свята Інсанія, очевидно, мала на мій рахунок інші плани. Інакше, як мені було пояснити забитий графік аж до кінця року? 

Двері кабінету повільно відчинилися й на порозі опинилася Дана Василівна. Її вигляд був настільки яскравим, що в мене на мить засліпило очі: вишукана сукня з агресивним принтом квітучих кактусів, червона помада, а на голові — капелюшок, який більше нагадував замасковану радарну установку. Знаючи її бурхливе минуле, я не могла виключити й такий варіант. Тим паче, що з її улюбленої сумки стирчав її ще улюбленіший зошит на дев'яносто шість аркушів.

— Елайночко! Як же я рада бачити тебе, дитинко! — бурхливо почала баба Дана, зачиняючи за собою двері так, ніби відрізала шлях до відступу ворожим диверсантам. Вона впевненим кроком підійшла до Лорі і гепнулася на нього з такою силою, що диван приглушено ледь чутно крякнув: «Яке плаття — такі й сідниці!».

— Щось трапилося, Дано Василівно? — обережно запитала я, подумки готуючись до чергової порції пліток від колишньої агентки. — Хтось із сусідів знову виявився злочинцем? Чи, можливо, нова  повія з’явилася на районі?

— Та ж якби ж то! Гірше, дитинко. Значно гірше, — старенька зітхнула, дістала з бездонної сумки ручку, а потім заспокійливо поплескала рукою по своєму зошиту. — Цей старий, бородатий хамелеон перейшов усі межі! 

— Знов…? — перевела на неї цуценячий погляд. Амадей Лоріус без сумнівів мав ще той запальний характер, але останнім часом вони наче поладнали, і я навіть думала, що в них накльовується спокійне виважене життя під одним дахом. Невже знову посварилися? — Що на цей раз він натворив? Знову підкрався ніччю?

— Краще б вже підкрався — я б тоді його через плече кинула, а так…! — бабуся драматично сплеснула руками і нахилилася ближче до мого столу. — Запросив він мене, значить, у ресторан другий раз за тиждень. Я відразу запідозрила неладне! Ти ж знаєш, я таке чую за кілометр! Так ось, сидить він напроти мене, червоніє, тріпотить своїм язиком невідомо про що. 

— Може в нього була на це вагома причина…? — я підперла голову рукою, розуміючи, що ця історія буде довгою. Лорі під бабою Даною завмер, очевидно, теж зацікавившись. Навіть перестав буркотіти про безпардонну агентуру без совісті та манер. — Захотів вам приємно зробити… Позалицятися…

— Ага! Довести мене до інфаркту! — продовжувала старенька, активно жестикулюючи. — Я йому кажу: «Амадею, що ти від мене хочеш? Заначку не віддам! В засаді ми з тобою вже сиділи на тому тижні. Злочинців двох посадили вже. Романтичний план на тиждень виконали. Чому ми знову тут? Ти що, бордель знайшов? Чи наркокартель?». А він тільки мнеться, сопе і потіє. Вусами своїми нервово смикає, поки я перевіряла амулетом чи не додали в торт отруту якусь.  

— Ви прийшли в ресторан із захисним амулетом від отрути…? — не втрималася я від запитання, так і завмерши з чашкою чаю. Як же цікаво люди живуть…

— А як же! Світ сповнений злочинців та вбивць, а це якийсь підозрілий ресторанчик з багачами в костюмчиках! — відмахнулася Дана Василівна. — Так от. Їм я, значить, торт. А він раптом починає червоніти, хапатись за серце та падати на коліна  зі стільця!

— Невже дійсно отруїли?! — вигукнув Лорі, аж здійнявши бабу Дану з сидіння. А та лише заспокійливо погладила його оббивку та шикнула, щоб не перебивав стареньку даму. 

— Я теж так подумала. Аж поки він не перекинувся на свою тридцятирічну версію… — жіночка  витримала добрячу таку паузу, ніби не розуміючи, що нам з Лорі аж кортить дізнатися продовження. Помер там Амадей чи Делірія таки не залишиться без слідчого.

— Дана Васи-и-и-илівна, не тягніть пристойний диван за пружини! Мені ж цікаво… — не втримався таки Лорі, м’яко пинаючи стареньку в зад. 

— Так ось, — проігнорувала вона магічне прискорення від мого напарника по роботі. —  Цей старий дурень вирішив, що його сімдесятирічна фізіономія не підходить для «важливого моменту». Але ж це Амадей! Він вічно на чомусь проколюється! — баба Дана вдарила кулаком по підлокітнику Лорі, але той героїчно змовчав тільки б почути продовження. — Лице він омолодив, а от свої старі мізки забув змінити! Взяв і потягнувся до внутрішньої кишені в сорочці, де він завжди тягає зброю!

— Невже на вас дійсно напали??? — вже я не втрималася. Від жахливої картини, я навіть відставила чашку в бік, щоб не пролити часом. — Прямісінько в ресторані?

— Я так само подумала… Ворожа ілюзія! Отруєння! Напад! Ну я і витягнула з сумочки свій улюблений пістолет, направляючи на нього й шукаючи очима небезпеку, — бабуся змахнула руками. — А тут якраз офіціант приходить із хитрою пикою та вкрай підозрілим букетом квітів. Я ж то знаю, що Амадей ніколи не дарує мені їх без графіка. А цей хлопчина ще й так шоковано та хитро блимає своїми очима, що в мене аж серце тьохнуло.

— Святі носочки... — я з жахом подивилася на свою клієнтку, намагаючись дочекатися кінця. 

— Саме так, дитинко я і сказала! А потім не стала довго думати, підскочила, схопила його за руку, крутнулася — і бац! Перекинула через плече прямісінько на сусідній столик, поки мій благородний захисник корчився на підлозі! — гордо заявила Дана Василівна. — Спрацювала чисто, як за підручником. Столик вщент, торт на стіні, відвідувачі в шокові... А мій Амадей… Стискає маленьку оксамитову коробочку в руці. 

Не такого повороту я очікувала… Ой, не такого! Й судячи із нажаханої жінки навпроти мене, вона теж очікувала чогось іншого. Цікаво, то до мене прийшли виговоритися про безсовісного чоловіка чи похвалитися першокласним кидком через плече, після якого навіть не схопило спину?