Розділ №26. Чудова партія для божевільної

О. Моя. Голова. Краще б в мене її взагалі не було, ніж вона так боліла б. От за що мені це щастя спросоння? Ніби весь вечір пила вогняну воду, а тепер страждаю через наслідки. Знала б, дійсно напилася б — хоч не так образливо було б. А так, розплющила очі, сіла на ліжко та мовчки попленталась на кухню. 

Мої пухнасті монстри добросовісно їли з тарілки свій корм, щасливо муркочучи на всю кімнату. Побачивши їх, всередині мене прокинулось дивне відчуття образи, ніби вони щось натворили. Але я ніяк не могла зрозуміти, звідки ж воно взялося. Десь з-за спини почулися тихі кроки і хрипле:

— Світлого ранку.

— Був би він ще світлий, — привіталася у відповідь до Хілера, навіть не обертаючись. Я дістала з шафи знеболювальне та кинула у стакан розчинятися. — Голова страшенно болить, ніби всю ніч не спала.

— Розумію, сам не виспався...зате в мене є щось, що підніме тобі настрій, — інтригуючи додав він. Чоловік поклав на стіл паперовий  пакет з доставки їжі та почав викладати пакунок зі смаженою картоплею та стаканчиками кави. По кухні рознісся неперевершений аромат смакоти і ранок став трохи краще. — Сідай, поїмо.

— О це так свято! — зраділа я та мій шлунок. — Що за привід?

— Компенсація.

— За що? — підозріло протягнула, сідаючи за стіл та випиваючи таблетку.

— За все, що наговорив колись, — розмито відповів Хіл, попиваючи лате та хитро дивлячись, як я їм. — Як гадаєш, колись зможеш мене простити?

— Було б за що, Хіле. Я не злюсь на тебе. Немає на що.

— Правда? — з сумнівом протягнув він, потім задумався про щось та витягнув з кишені щось у руці. — Я тут на днях сплутав кулони. Цей не дасть духам наближатися до тебе.

— А цей тоді що робив? — запитала, намагаючись  намацати на шиї ланцюжок, але його не було.

— Ти його вчора зняла і я його вже забрав. Так що просто вдягни цей.

— Дякую тобі, Хіле, — щиро посміхнулася, обіймаючи від вдячності чоловіка. Той здивовано перевів на мене погляд та немов закляк, аж доки я не відсунулася. — І не дивись на мене так, я просто вдячна тобі. Ти врятував мене від того кракена, годуєш та ще й приніс амулет. Мало хто приділяв би стільки уваги чужій людині.

— Мені подобається про тебе піклуватися, Соуло, — тихо промовив він, роблячи крок вперед та проводячи долонею по моїй щоці. Від цього щось всередині стрепенулося і магія на мить пішла хвилями, торкаючись холодом його пальців. — Все нормально?

— Просто не звикла, до чужих дотиків, — ніяково пояснила, — такий собі захисний механізм. Не звертай уваги. Мені важко звикати до людей.

— Тоді спробуй сама доторкнутися до мене.

— Навіщо...? — не зрозуміла я, чого він добивався від мене.

— Відчуєш себе в безпеці. Такий собі психологічний спосіб перебороти свої страхи для людей з різними фобіями, — пояснив психолог та протягнув свою долоню в мій бік. — Спробуй, ти ж не хочеш все життя відштовхувати близьких магією?

— Не хочу, — визнала очевидне, пересилюючи своє хвилювання.

Пальці повільно тягнулися до гострих вилиць, невпевнено торкаючись їх. Чорні очі навпроти моїх ледь помітно розширились, ніби проникаючи кудись крізь мене. Магія з опором піднялася, відчуваючи, як моє серце пришвидшило біг. Весь цей час Хілер не відривав свого погляду, від моїх зіниць, аж доки вона не вляглась. Потім повільно повернув обличчя в бік, та торкнувся губами середини долоні.

— Що ти робиш? — ніяково запитала, швидко ховаючи руку в кишеню штанів. Питання віддалося якимось знайомим холодом, ніби я вже питала це раніше.  

— Не знаю. Тобі не сподобалося...? — невпевнено запитав чоловік, притуляючись до стіни спиною. — В тебе руки посиніли знову...

— Не знаю, я не встигла зрозуміти.

— Хочеш спробувати ще раз? — запитав він, знову пробираючи поглядом наскрізь. Глибокий голос зірвався на хрип.

— А...тобі ця терапія не вилізе потім боком? — поцікавилася, ніяково потираючи пальці. Згадалися його  слова про смаки на жінок і щось всередині почало тиснути. — Я далека від твоїх ідеалів. Думаєш це гарна ідея — пересилювати свої смаки?

— Це були дитячі думки, Соуло. Вони не мають ніякого відношення до моїх нинішніх вподобань. Абсолютно, — пояснював дракон, відтуляючись від стіни та підходячи впритул. Повітря  якось раптово стало надто мало і мені здалося, що варто йому зробити ще крок і я просто задихнусь. — Знаєш, які жінки мені зараз подобаються? Розповісти?

— Краще не треба, — спробувала трохи заспокоїтися, нервово посміхаючись, — а то моє серце довго не проживе в такому темпі. Хто його  взагалі придумав? Стукає, немов навіжене. Добре, що хоч твоє не таке дурне.

— З чого ти це взяла? Моє ще дурніше, — засміявся ні з того ні з сього дракон. — Спробуй доторкнутися і сама зрозумієш.

Мій погляд моментально впав на чорну футболку, котра обліпила ледь нахилений корпус дракона. Хотілося відчути, як це, але щось продовжувало тримати мене на місці. Чи то стара звичка триматися якомога далі від людей, чи то банальний страх влипнути в якусь людину. Скільки істот на цьому світі взагалі могли спокійно сприймати те, що в мене забиралися духи? Певно Хіл був одним із тих одиниць, які до того всього ще й залишалися після цього поруч.

В голові дивно гуділо. Ніби я вже переживала щось схоже і знову по колу запитувала себе одне і теж. Чому це здавалося мені таким схожим? Дурне почуття дежавю ніяк не відпускало і від нього голова тільки більше починала гудіти. На язику вертілися якісь слова, ніби я мала сказати їх. Але вони були настільки розмиті, що я не могла їх згадати. 

— Я тобі подобаюсь, — вирвалося само собою. Я навіть не встигла зрозуміти звідки це взялося. І не одна я, бо Хілер теж здивувався цим словам. Але перш ніж він щось сказав, я схопилася і стала викручуватись. — Як людина.

— Ти. Мені. Подобаєшся, — повторив за мною чоловік, виділяючи кожне слово, нібито посилюючи їх значення. — Просто подобаєшся. Як завгодно.