Частина 2. Глава 9. Північ

— Набирай Віру, — сказав Матвій. — Швидко.

Я вже набирала. Палець тремтів, і я двічі не влучила в іконку. Гудок. Один. Віра, візьми. Віра, ти ж завжди береш, ти навіть на пологах береш, затиснувши телефон плечем...

Екран блимнув і згас.

Я дивилася на чорне скло, в якому відбивалося моє обличчя, підсвічене зеленою лампочкою аварійки, яка, на диво, ще жила.

— Один відсоток, — сказала я. — Він обманював. Він завжди обманює. Це як «залишилось два місця» на сайті авіакомпанії.

— А мій ще в архіві здох. Шукав мережу в підвалі. — Матвій ударив долонею по керму. Не сильно. Так, як б'ють коня, який зупинився, не зі злості, а від безсилля. — Сиди.

Він вийшов. Підняв капот. Я бачила тільки його спину в темряві й вогник запальнички, що тремтів між його пальцями. Пахло бензином, гарячим металом і холодним полем. Десь у темряві, далеко, гавкав собака, і від цього гавкоту ніч здавалася ще ширшою.

За три хвилини він закрив капот. Сів поруч. Не сказав нічого. Я теж нічого не спитала, бо все було видно по тому, як він поклав руки на коліна.

— Генератор, — сказав він нарешті. — Або ремінь. Або обоє. Двісті тисяч.

— Ніколи так не кажи.

— Тепер уже можна.

Двадцять перша п'ятдесят. Годинник на його зап'ясті був механічний, старий, з потертим ремінцем, і світився в темряві зеленкуватими стрілками. Єдиний прилад на сорок кілометрів довкола, який ще працював.

— Сорок кілометрів, — сказала я. — Дві години десять хвилин. Пішки середня швидкість п'ять кілометрів на годину. Вісім годин. Ми прийдемо до сніданку.

— Ти рахуєш.

— Я завжди рахую, коли мені страшно. — Я подивилася на нього. — Матвію, якщо ми не встигнемо обоє...

— Знаю.

Якщо обидва, все громаді. Тобто Щербаню. Тобто «Аквалюксу». Тобто криниця, в якій учора на світанку ми пили воду з відра, стане свердловиною з металевим ковпаком, і сірий пар над зрубом зникне назавжди.

— Виходь, — сказав він. — Голосуємо.

* * *

Траса була порожня, як бабина скриня після того, як я витягла з неї все.

Ми стояли на узбіччі. Він тримав руку піднятою, я світила ліхтариком, якого не було, бо телефон помер, тож я просто махала білим шарфом, як прапорцем при капітуляції. Повз нас пролетів джип, обдав брудом і зник. Потім легковик із номерами іншої області. Потім довго нічого.

Двадцять друга нуль п'ять. Фура.

Вона сповільнилася, гулко, з шипінням пневматики, і зупинилася метрів за п'ятдесят від нас, і ми бігли до неї, як до рятувального човна. Водій, вусатий, у светрі з оленями, точнісінько як мій, відчинив дверцята згори й подивився на нас, як на прибульців.

— Куди вам, молоді?

— На Диканьку, — видихнув Матвій. — До повороту. Будь ласка.

— Я до Диканьки не їду. Я на Харків. — Він глянув на мій светр, на свій, хмикнув. — Але до повороту довезу. Землячку не лишу. Лізьте.

У кабіні було тепло, як у печі, і пахло кавою з термоса, мандаринами і тютюном. На панелі гойдалася іконка Миколая і пластикова собачка, яка кивала головою на кожній вибоїні. Водія звали Ростиком, він їхав зі Львова, віз плитку і всю дорогу розповідав, як його теща вважає, що він має їздити не далекобоєм, а «у банку сидіти, як люди». Я сміялася в усіх правильних місцях. Матвій мовчав і дивився на годинник.

Двадцять друга тридцять дві. Поворот.

Ростик висадив нас біля вказівника «Диканька 12», біля автобусної зупинки з облупленою мозаїкою, на якій сонце виглядало як яєчня.

— Тримайтеся, — сказав він. — І тещам не вірте.

Фура поїхала. Її червоні габарити довго світили в темряві, а потім зникли за горбом.

Ми лишилися на роздоріжжі. До хутора, якщо дорогою через Диканьку і міст, двадцять сім кілометрів. Міст розмило в ту ніч, коли Марічка горіла, і його досі не полагодили. Об'їзд іще п'ятнадцять. Якщо навпростець, полями, через Михайлівку і через Ворсклу, то дванадцять.

— Полями, — сказав Матвій.

— Там же ріка.

— Там кладка. Рибалки зробили. Біля старого вербняку.

— Яка вона?

Він подумав.

— Чесно?

— Чесно.

— Гнила.

* * *

Ми йшли польовою дорогою, і темрява була така густа, що я трималася за його рукав. Під ногами чвакало. Глина, ще мокра після снігу, налипала на кросівки, як тісто, і кожен крок ставав важчим, і я думала, що моя «Нью Беланс» за чотири тисячі гривень загине тут смертю хоробрих, і що мені її анітрохи не шкода.

Небо розчистилося. Зірок було стільки, скільки я ніколи не бачила в Києві, ні разу, навіть у дитинстві, бо в дитинстві я не дивилася на небо, я дивилася на вишні. Чумацький Шлях лежав над полем, як розлите молоко.

— Бачиш? — сказав Матвій, не зупиняючись. — Віз. Дід мене вчив. Звідти на північ.

— А нам куди?

— На південь. Тобто спиною до нього.

— Романтика, — сказала я. — Спиною до зірок.

Він засміявся. У темряві. Я не дописала це на полях, бо поля були за дванадцять кілометрів. Я записала в голові.

О двадцять третій нуль п'ять ми почули трактор.

Він ішов полем, назустріч, далеко, і світив однією фарою, як циклоп. Ревів, як поранений бик. Матвій вибіг на середину дороги й став, розкинувши руки. Я подумала, що, якщо тракторист не помітить, у мене буде половина хати без співвласника. І одразу ж подумала, що це найгірший жарт у моєму житті, і що я за нього собі ніколи не пробачу, і що мені треба менше жартувати, коли страшно, бо колись хтось почує.

Трактор зупинився за три метри. З кабіни висунулася голова в кролячій шапці.

— Вернигора? Ти чого тут о такій порі вештаєшся? — Голова придивилася до мене. — А, з відьминою... тобто з Ковальчучкою. Зрозуміло.

— Федоре, — сказав Матвій. — До Михайлівки. До Свирида. Будь-що.

— Ти мені за сироватку ще з вересня винен.

— Тонну привезу. Безкоштовно.

— Лізьте.

Кабіна МТЗ розрахована на одного. Нас було троє. Я сиділа в Матвія на колінах, бо інакше ніяк, підібгавши ноги, вчепившись однією рукою за поручень, а другою за його шию, і трактор кидало на вибоїнах так, що я двічі вдарилася маківкою об стелю. Федір курив «Прилуки», і дим ішов мені просто в очі. Матвій тримав мене за талію обома руками, міцно, і я відчувала його дихання на потилиці, і серце в нього калатало так, що я чула його спиною.