Частина 2. Глава 8. Земля під криницею

Кілки горіли погано.

Сира свіжа сосна, ще з живицею, шипіла в печі, пускала смолу і пахла Новим роком, а червона фарба на загострених кінцях пузирилася й чорніла. Матвій підкидав їх по одному, ламаючи об коліно, і щоразу, коли кілок тріскав, у мене всередині теж щось тріскало, але приємно, як шкаралупа горіха.

Сім кілків. Учора землевпорядник забив їх півколом довкола криниці, на відстані десяти кроків від зрубу, і між ними натягнув червоно-білу стрічку, як на місці злочину. Матвій прибіг із ферми за чотири хвилини після того, як я йому подзвонила, у фартусі з сироварні, і, не кажучи ні слова, висмикнув перший кілок голими руками. Потім другий. Потім стрічку, яку намотав на кулак і порвав.

— Самоуправство! — кричав Щербань від хвіртки. Ближче він так і не підійшов. — Вернигоро, це кримінальна стаття! Пошкодження межових знаків!

— Пошкодження, — сказав Матвій, переламуючи кілок об коліно, — це коли знак стоїть законно.

Вадим стояв біля «Ауді» й знімав на телефон. Землевпорядник у помаранчевому жилеті тихо сів назад у джип і, здається, дуже хотів стати невидимим.

— Сонце, — сказав мені Вадим, не відриваючись від екрана. — Ти розумієш, що твій фермер зараз робить тобі тільки гірше? Я ж юрист. Я тобі добра хочу.

— Ти юрист, — погодилася я. — Тільки чий?

Він опустив телефон. На секунду його обличчя стало зовсім іншим. Не гладким, не сонячним. Голим. А потім знову закрилося, як вітрина ввечері.

— Подумай до сороковин, — сказав він і сів у машину.

Тепер кілки догорали в печі, а ми сиділи за столом, і на столі лежало Щербаневе повідомлення з колоском і хвилею.

— Акт був, — сказав Матвій. — Я знаю. Дід казав. У дев'яносто шостому, коли паювали, вона оформила хутір на себе. Усі тоді бігали по районах, по комісіях, а вона пішки ходила в Диканьку. Дід її бачив на трасі.

— Тоді де він?

— Або тут, і ми не знайшли. Або... — Він постукав пальцем по слову «архів». — Якщо видавали держакт, то другий примірник має бути в архіві. Так завжди. Один на руки, другий у справу.

— І Щербань каже, що в архіві нема.

— Щербань каже.

Ми подивилися одне на одного. Учора біля криниці ми не знали, що це було. Сьогодні, здавалося, теж не знали. Ми обоє поводилися так, ніби нічого не сталося, і обоє так старанно, що це ставало смішно.

— Поїхали в Полтаву, — сказав він. — Завтра. Ні, сьогодні. Архів до п'ятої.

— А Марічка?

— Вона в діда. Віра в діда ночує, капає. — Він підвівся. — Я на сироварні скажу Тані. Збирайся.

Я збиралася за п'ятнадцять хвилин, і за ці п'ятнадцять хвилин він двічі засміявся. Перший раз, коли побачив, що я кладу в сумку контейнер із бутербродами, два яблука, термос, павербанк, вологі серветки, пластирі й ібупрофен. «Ти в Полтаву чи на Говерлу?» Другий раз, коли Мрака залізла в мою сумку, поки я шукала шапку, і не хотіла вилазити, і я витягала її за передні лапи, а вона висіла, як ганчірка, з виразом вселенської образи.

Він сміявся. Голосно. Прихилившись до одвірка.

Я відкрила зошит на першій-ліпшій сторінці, яка виявилася рецептом мазі від обмороження, і на полях, швидко, олівцем, дрібно, щоб він не бачив, написала:

М. сьогодні сміявся. Двічі. Записую, бо ніхто не повірить.

Потім поклала зошит назад у скриню, під рушники, закрила кришку й вийшла.

* * *

«Нива» в Матвія була зелена, як жаба, з облізлим капотом і з наліпкою на задньому склі «Сир "Сива криниця". Смак, який пам'ятає воду». Усередині пахло молоком, соляркою, собакою і чимось солодким. Солодким виявився пакет льодяників у бардачку, Маріччиних, полуничних.

— Двісті тисяч пробігу, — сказав він із гордістю, з якою інші кажуть про «Порше». — Жодного разу не підвела.

— Ніколи так не кажи, — сказала я. — Це як сказати в аптеці о третій ночі «щось тихо сьогодні».

— І що буде?

— Прийдуть усі. Одночасно. З кровотечами.

Дорога на Полтаву йшла полями. Чорна рілля, мокра після вчорашнього снігу, блищала, як намащена олією. Посадки вздовж траси стояли голі, сірі, і в них, на верхівках, чорніли гнізда, круглі, як шапки. Над полем повільно, широкими колами, ходив яструб.

Ми говорили. Спершу обережно, про справу: що питати, кого, які документи. Потім про інше. Він розповідав про Францію, про мсьє Бертрана, який у сімдесят років щоранку обнюхував кожну головку сиру, «як сапер», і казав «pas mal», а це було найвищою похвалою. Я розповідала про аптеку, про чоловіка в плащі, про те, як одного разу о четвертій ранку до нас прийшла жінка купити «щось від чоловіка», і я довго не могла зрозуміти, проти чоловіка чи для чоловіка.

— І що ти їй дала?

— Валеріану. Вона підходить до обох випадків.

Він засміявся. Утретє. Я подумала, що треба буде дописати на полях. Потім подумала, що в такому темпі мені не вистачить полів.

Десь за Диканькою він перемикав передачу, і його рука лягла на важіль поруч із моїм коліном. Потім, на рівній ділянці, він уже не перемикав. Рука лишилася. Я подивилася на неї. Велика, в подряпинах, з потрісканими від сироватки кісточками.

Я поклала свою зверху. Ліву, з бинтом на долоні.

Він нічого не сказав. Тільки розвернув свою долоню вгору, обережно, щоб не зачепити опік, і переплів пальці з моїми.

Так ми й доїхали до Полтави. Він кермував однією рукою. Я дивилася у вікно і нічого не бачила, бо вся я була в лівій руці.

* * *

Архів містився в цокольному поверсі сірої п'ятиповерхівки на околиці, за ринком, біля залізничного переїзду. Вхід був збоку, через металеві двері з табличкою «Архівний відділ. Прийом громадян: вт, чт 9:00–13:00, 14:00–16:30», а під табличкою хтось дописав кульковою ручкою: «Дзвоніть довго».

Ми дзвонили довго.

Відчинила жінка років п'ятдесяти, у в'язаній жилетці поверх блузки й окулярах, піднятих на лоб. На бейджику: «Лариса Володимирівна». Вона подивилася на нас, як дивляться на людей, які прийшли о пів на третю у вівторок, тобто з легкою приреченістю.