Частина 2. Глава 7. Перший сніг

Він читав довго.

Аркуш був один, з обох боків, і почерк, я бачила навіть звідси, від тазика з холодною мильною водою, на звороті ставав дрібнішим і крутішим, ніби Олена боялася, що не вистачить місця. Матвій читав і не рухався. Не ворушив губами, не підпирав голову. Сидів рівно, як на іспиті, і тримав аркуш обома руками за краї.

Я не знала, чи мені вийти. Піти в світлицю, зачинити двері, дати йому побути самому. Як позавчора. Як чотирнадцять днів тому, коли він ридав на лаві, а я лежала поруч із Марічкою і кусала подушку, щоб не вийти.

Я лишилася. Сіла на лаву біля печі, на його лаву, далеко від столу, і склала руки на колінах.

Він дочитав. Перевернув аркуш. Перечитав перший бік. Знову перевернув.

Потім простягнув його мені. Не дивлячись.

— Прочитай, — сказав він. Голос був зовсім чужий, рівний, як у диктора, який читає прогноз про повінь. — Я хочу, щоб хтось іще знав. Що це не мені наснилося.

* * *

«Синочку.

Баба Явдоха не винна. Винна я, бо злякалася лікарні більше, ніж смерті.

Ти знаєш, що моя мама, твоя баба Галя, померла в лікарні в Полтаві, коли тобі було два роки. Ти її не пам'ятаєш. А я пам'ятаю. Я сиділа з нею три тижні. Вона лежала в коридорі, бо в палатах не було місць, і просила додому, а її не пускали. І вмерла вночі в тому коридорі, під лампою, яка блимала. Я прийшла зранку, а її вже накрили простирадлом. І ніхто не тримав її за руку.

Коли мені сказали, що в мене, я дуже злякалася. Не того, що помру. А того, що помру отак. Під лампою, в коридорі. Без тебе.

Я лягла на два дні і втекла. Тітка Ніна плакала. Дід Гордій сварився. А баба Явдоха прийшла до нас додому з фельдшеркою і стояла біля мене й казала: Олено, їдь, я тебе благаю, там є ліки, яких у мене нема. Я сказала: ні. Тоді вона сказала: то я буду поруч. Я буду тобі біль знімати, скільки зможу. А як не зможу, то скажу тобі чесно.

Вона мені не брехала, синочку. Ні разу. Вона все записувала, кожну ложку. Вона приходила вночі, коли я кричала. Вона стояла переді мною на колінах і просила знову і знову. А я казала ні.

Я попросила її, щоб вона тобі нічого не казала, поки ти не виростеш. Бо ти б мене ненавидів, що я не схотіла лікуватися, що лишила тебе. А мені треба, щоб ти мав кого любити, коли мене не буде. Я сказала їй: хай він краще думає на тебе. А вона подумала і сказала: хай. Я звична. На мене й так усе село думає.

Прости мене, Матвійку. Не за те, що я вмерла. За те, що я так зробила з бабою Явдохою.

Як виростеш, піди до неї. Вона тобі все розкаже.

І не бійся лікарень, синку. Не будь, як я. Будь хоробрим не там, де я.

Я тебе дуже люблю. Більше, ніж боюся.

Мама.

10 лютого 2005 року».

* * *

Я дочитала й не могла підвести голову.

У хаті тикав годинник над дверима. Мрака на печі перестала мити лапу і застигла, з язиком наполовину назовні, ніби теж слухала.

Хай. Я звична.

Двадцять один рік моя баба носила на собі цю смерть, як носять чужу кожушину, коли господар замерз. Двадцять один рік терпіла, як дванадцятирічний хлопець кидає каміння у віконниці, а дорослий чоловік проходить повз її хату, не здоровкаючись. І мовчала. Бо пообіцяла. А наостанок записала на нього половину хати й поклала в Біблію цей конверт із приміткою, яку могла зробити тільки вона.

Віддати, коли перестане ненавидіти.

Я склала аркуш і поклала його на стіл. Матвій сидів так само рівно. Дивився у вікно, в темряву, де нічого не було видно, крім нашого власного відображення: стіл, лампа, двоє людей.

— Вона сказала мені, — промовив він. — Тоді. Коли я камінням. «Прийдеш, як виростеш. Тоді й поговоримо». — Він засміявся, коротко, і від цього сміху мені стало холодно. — Я виріс. Мені тридцять три. Я жодного разу не прийшов. А за тиждень до смерті вона сама прийшла до ферми, з палицею, і я її навіть на подвір'я не пустив. Узяв ключ через ворота. Як від листоноші.

— Матвію...

— Вона ж хотіла поговорити. Розумієш? Вона прийшла поговорити. А я взяв ключ і зачинив ворота на пульт.

Його плечі здригнулися. Один раз. Потім удруге.

Я не пам'ятаю, як опинилася поруч. Пам'ятаю тільки, що під ногами була холодна долівка, а потім я вже стояла біля його стільця, і його голова була в мене на грудях, і я тримала її обома руками, як тримають щось, що може розбитися, і він плакав. Не так, як тоді, на лаві, задушено, в рукав. Голосно. Як плачуть діти, яким уперше дозволили. Його руки обхопили мене за талію і стиснули так, що я ледь могла дихати, і я не просила відпустити.

Я гладила його по потилиці. Волосся там було коротке, жорстке, а біля скроні сиве пасмо, яке я тепер бачила зовсім близько, і я думала, звідки воно в тридцять три. І знала звідки.

Я не казала «тихо», «все буде добре», «не плач». Я провізорка. Я знаю, що є речі, які треба вивести з організму. Не можна давати закріплювальне, коли тіло само себе очищає.

Ми так простояли, може, пів години. Може, більше. Марічка на лежанці перевернулася уві сні й пробурмотіла щось про вітерців.

Потім він затих. Відпустив мене. Витер обличчя долонями, обома, грубо, як умиваються холодною водою.

— Сорочку тобі намочив, — сказав він хрипко.

— Це светр. Вовна. Висохне.

— Олені на ньому.

— Олені звикли. Вони північні.

Він подивився на мене знизу вгору червоними, мокрими очима. І вперше за всі ці дні в його погляді не було нічого, ні злості, ні обережності, ні того сухого гумору, яким він закривався, як щитом. Тільки втома. І щось іще, чого я боялася назвати.

— Ти не підеш спати? — спитав він.

— Ні.

— Я теж ні.

* * *

Ми не спали.

Сиділи на лаві, плечем до плеча, під однією бабиною ковдрою, бо піч прогоріла, а встати й підкинути не хотілося жодному з нас. Він розповідав. Про маму. Не про її смерть, а про неї. Як вона вчила його читати по етикетках на банках у погребі: «Огірки», «Вишні», «Яблучне». Як вона співала, коли мила посуд, і завжди фальшивила на тому самому місці. Як вона садила айстри біля хати, і він, малий, витоптав їх, граючи у війну, а вона не сварилася, а посадила його поруч і сказала: «Тепер садитимемо разом». І ті айстри цвіли ще три роки після її смерті, поки бабуся Марфа не перекопала клумбу під картоплю.