Частина 2. Глава 6. Матвій. Червона нитка

Дід тримав пакунок на колінах, як тримають немовля, яке не твоє: обережно, на випрямлених руках, щоб не впустити й не притиснути.

Була сьома ранку. Неділя. Михайла. Я подоїв, прийшов у стару хату, щоб поміряти йому тиск, бо Ярина намалювала мені на папірці табличку з трьома стовпчиками і сказала, що, коли я пропущу хоч одне вимірювання, вона мене відлупцює тонометром. Сказала серйозно. Я повірив.

Сто тридцять на вісімдесят. Записав.

А потім поклав йому на ковдру те, що ми вчора знайшли на горищі.

Він не питав, що це. Він подивився на червону нитку, яку я вчора розв'язав і знову зав'язав, як було, бантиком, бо не знав, що з нею робити. Подивився на сіру полотнину. І я побачив, як у нього в горлі, під сивою щетиною, пройшов ковток.

— Мамина, — сказав він. Про нитку. — Мати такою нитку на пасіці мітила рамки. Щоб від уроків.

Я сів на табуретку біля ліжка.

— Вони були в її скрині. Під дном. Сорок. Жоден не відкритий.

Дід не відповів. Він розгорнув полотнину, повільно, двома пальцями за ріжок, і подивився на конверти так, як дивляться на свою хату, яку бачать уперше за багато років: упізнаєш і не впізнаєш. Узяв верхній. Повернув. Потримав біля очей, потім далі, потім іще далі, на витягнутій руці.

— Не бачу, — сказав він. — Окуляри в Онисьчиній торбі лишилися, вона в Диканьку возила міняти скельця. — Він простягнув конверт мені. — Читай.

— Діду, це ж її. Явдохи. Може, Ярина має...

— Мої слова, — сказав дід. — Я їх писав. Мені й читати. — І додав, тихіше: — А Явдосі вони вже не болять.

Я взяв конверт. Він був сухий і легкий, як осінній лист. Клей на клапані давно висох і відійшов від паперу сам, варто було лише підчепити нігтем.

Я ніколи в житті не читав чужих листів. Іванниних повідомлень не читав, коли вона забувала телефон на столі, і потім з'ясувалося, що дарма. А тепер сидів у старій хаті, де виріс, біля діда, який виростив мене, і розгортав аркуш у клітинку, складений учетверо, з якого на мене дивився почерк двадцятирічного хлопця.

* * *

«Здрастуй, Явдохо.

Пишу тобі з Читинської області, з військової частини, а адресу допишу знизу, щоб ти не помилилася. Доїхали ми за дев'ять діб. У вагоні було холодно, хлопці грілися як могли, а я грівся тим, що згадував, як ти стояла коло сільради. Тут уже сніг, а мороз такий, що вуса замерзають, у кого є, а в мене поки нема. Старшина в нас із Вінниці, кричить, але не злий. Годують кашею. Явдохо, ти хустку не губи і не віддавай нікому, навіть як мати моя проситиме, бо вона спитає, я знаю. Пиши мені. Я буду писати щотижня, а ти хоч раз на два. Твій Гордій».

Я дочитав і подивився на діда.

Він лежав із заплющеними очима. Вуса в нього ворушилися. Він повторював. Беззвучно, за мною, слово в слово, ніби читав по пам'яті молитву, яку колись знав напам'ять, а потім забув, а тепер, почувши перший рядок, згадав усю.

— Далі, — сказав він.

Я читав далі.

Грудень шістдесят шостого: про наряд, про хлопця з Житомирщини, який співав краще за всіх, про те, що дід бачив сосни, такі високі, що «шапка падає, як дивишся». Січень: «Явдохо, чого ти не пишеш? Може, адресу не ту дав? Я тепер пишу на конверті двічі, і своєю рукою, і хлопця попросив, у нього почерк гарніший». Лютий: «Мати пише, що в селі все добре і про тебе не пише нічого. Я питав. Каже, не бачила».

Березень шістдесят сьомого. Цей лист був коротший за інші. Почерк кривіший, літери налазили одна на одну.

«Явдохо. Мати пише, що ти з Петром Ковальчуком на вечорниці ходиш і що люди кажуть, ніби ти мене приворожила, а тепер відворожила, бо я тобі не до пари. Я не вірю. Я знаю, що мати мене любить і боїться, що я з армії не до неї вернуся, а до тебе. То вона так і пише. Але ти мені сама напиши, хоч одне слово. Хоч "ні". Я тоді знатиму. Гордій».

Я опустив аркуш.

У кухні тикав годинник. За вікном у дворі Буян брязкав ланцюгом. Дід лежав і дивився в стелю.

— Відворожила, — сказав я. — Діду. Це вона. Це Палажка. Це вона перша сказала «відьма». У зошиті так і є, січень шістдесят сьомого. Ярина казала. До того ніхто в селі так не казав. Перша — Палажка.

— Знаю, — сказав дід.

— Ти знав?

— Тепер знаю. — Він повернув голову на подушці. — Мати знала, що я до Явдохи вернуся. А Явдоха була з Гриценків, голота, як мати казала. Батько її в колгоспі коней пас. А в нас пасіка, хата під бляхою, перші в селі. Мати хотіла мені Марфу з Михайлівки. Марфу я й узяв. Потім. — Він помовчав. — Марфа добра була. Царство їй небесне. Вона знала. Я їй не брехав. Вона казала: Гордію, я тобі не перша, зате я тобі остання. Отак і прожили.

Я дивився на нього й не впізнавав. Тридцять три роки я знав цього чоловіка. Він навчив мене тримати сокиру, різати рамки, не плакати. Він стояв за моєю спиною на маминому похороні. Він казав «тримайся», і я тримався.

А шістдесят років він тримався сам. Сидів за столом лицем до вікна, звідки видно бляшаний дах.

— Читай, — сказав дід. — Що там далі.

* * *

Серпень шістдесят сьомого.

«Явдохо. Я знаю, що ти не пишеш. Може, й правда, що мати каже. А може, ні. Я вирішив, що поки сам не побачу, не повірю. Микола Дзюба з нашої роти їде у відпустку, у нього сестра в Полтаві. Я дав йому всі гроші, що назбирав, і попросив купити в Полтаві каблучку. Срібну, з червоним камінчиком, як калина. Він купить і відішле матері, а я як вернуся, заберу. Якщо ти мене ще ждеш, то я тобі її вдягну коло криниці. А як не ждеш, то я її у Ворсклу кину. Гордій».

Я подивився на діда.

Дід дивився на шафу. Стару, горіхову, з дзеркалом у дверцятах, яке давно потьмяніло, і в цьому дзеркалі відбивалося вікно, а у вікні садок і бляшаний дах. Він дивився на шафу так, ніби бачив крізь дверцята.

Я не спитав, чи він кинув її у Ворсклу. Я подумав, що, мабуть, ні. Бо мій дід нічого не викидає. Це в нас родове. Як подвійне дно в скрині.

Листопад шістдесят сьомого.