Частина 2. Глава 5. Сорок листів

Ніч я майже не спала. Лежала й рахувала.

Сорок листів. Якщо щотижня, то це дев'ять місяців. Якщо не щотижня, бо наряд, шпиталь, махорочна обгортка, то рік. Півтора. Сорок разів хлопець під Читою сідав, слинив олівець і писав: «Явдохо». Сорок разів листоноша мала донести це «Явдохо» до хати Гриценків.

І жодного разу не донесла.

А вона в цей самий час сиділа на зрубі криниці й записувала на полях рецептів: Листа нема.

Я встала о шостій, раніше за Матвія, і вперше розпалила піч так, що вона не задимила. Колодязем, як я люблю. Дрова схопилися одразу, загули, і я сиділа навпочіпки перед челюстями, гріла руки й думала, що баба, мабуть, теж колись отак сиділа. Сімнадцятирічна. Дев'ятнадцятирічна. Гріла руки й чекала.

Потім розгорнула зошит на тому місці, де закінчила вчора.

* * *

Із зошита Явдохи. 2 лютого 1967 року.

Одинадцятий лист віднесла. На пошту сама не ходжу, бо далеко і мама не пускає, віддаю Химі, що пошту розносить, у руки. Хима бере й каже: та дійде, дівко, куди він дінеться. А відповіді нема. Ходила до Вернигорів адресу перепитати, може, я не так пишу. Палажка вийшла на ґанок і двері за собою причинила, щоб я в хату не заглянула. Каже: нема чого тобі мого сина адресу знати, він там собі вже знайшов, лист мені писав, а тобі не пише, бо нема що. І дивиться, як на гадюку. Я пішла. Не плакала, поки не завернула за тин. Більше не писатиму. Хай.

Із зошита Явдохи. 15 травня 1967 року.

Петро Ковальчук приніс бузку. Цілий оберемок, мокрий від роси, аж на ґанку калюжа. Мама рада. Каже, Ковальчуки хазяйновиті, і Петро не п'є, як інші. Він сидів на лаві й мовчав, а потім каже: я тебе, Явдохо, й так візьму. Я питаю: як це «й так»? А він: та люди кажуть, що ти відьма, що Вернигору приворожила, а він від тебе втік аж під Читу. А мені байдуже. Я бузок поставила у відро. Він гарно пахне. А в мене в грудях як у тій криниці взимку: зверху парує, а всередині холодно.

Із зошита Явдохи. 20 жовтня 1967 року.

Завтра розписуємося. Хустку поклала на дно скрині, під мамину сорочку, щоб не бачити. Мама плаче, каже, з радості. Я не плачу. Рік як він поїхав. Ніхто з колеса кричати не буде. Хай буде Петро. Він добрий, тільки очі в нього холодні. А може, то в мене очі холодні тепер, а я на нього кажу.

* * *

Я закрила зошит і довго сиділа, тримаючи на ньому долоню, як тримають на лобі в дитини, перевіряючи температуру.

— Знов читаєш.

Матвій стояв у дверях сіней, у куртці, з бідоном молока. Я не чула, як він вийшов і як повернувся. Він поставив бідон на лаву, зняв шапку, подивився на піч, яка горіла рівно й без диму, і мені на мить здалося, що він зараз щось скаже про колодязь і навхрест.

Не сказав.

— Як дід? — спитала я.

— Спав до п'ятої. Тиск сто тридцять. Віра о дев'ятій прийде крапати. — Він сів на лаву, не знімаючи куртки, і потер обличчя долонями. Пальці в нього пахли молоком і залізом. — Ти вчора з ним довго говорила.

— Він говорив. Я слухала.

— Я не спав.

Я підвела голову.

— Тобто не весь час спав, — уточнив він. — Під кінець. Почув про сорок листів.

Ми помовчали. Мрака зістрибнула з печі, пройшла між нами, як рефері між двома боксерами, і сіла посередині, обвивши лапи хвостом.

— Матвію, — сказала я. — Можна я тобі дещо розповім? Про діда. І про мою бабу. Не про твою маму. Про них.

Він довго дивився на кішку.

— Розповідай.

І я розповіла. Усе, що знала. Про Трійцю, коли він подивився двічі. Про вінок, по який він ліз у Ворсклу по пояс. Про Спаса і двадцять вуликів, які він обіцяв. Про синю хустку на Покрову. Про машину з Диканьки, і колесо, і «Явдохо, пиши!». Про тринадцять сторінок з «Листа нема» на полях. Про одинадцять листів, які вона віддала в руки листоноші Химі. Про Палажку, яка причинила двері, щоб дівчина не заглянула в хату. Про бузок, мокрий від роси. Про хустку на дні скрині під маминою сорочкою.

Я говорила, а він сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився в долівку. Жодного разу не перебив. Тільки коли я дійшла до Палажки, його плечі ледь помітно здригнулися, ніби по спині пробіг холодний струмок.

Коли я замовкла, у печі тріснула дровина.

— Палажка — моя прабаба, — сказав він. — Я її не пам'ятаю, мені був рік, коли вона померла. Але мама казала, що вона брала мене на руки й казала: «Вернигора. Наша порода». — Він хмикнув. — Мама її боялася. Казала, Палажка навіть на іконах вибирала, кому свічку ставити, а кому ні.

— Вона сказала Явдосі, що Гордій пише їй. Палажці. А Явдосі не пише, бо «нема що».

— А дід їй писав?

— Не знаю. Він сказав: «Сорок листів їй». Про матір не казав.

Матвій підвівся, підійшов до вікна. За вікном, за садком, через дорогу, біла стара хата Вернигорів стояла в ранковому тумані, як намальована крейдою.

— Тобто дід писав, — сказав він повільно, не обертаючись. — А листи до неї не доходили. А вона теж писала. І її листи до нього теж не доходили. І обоє шістдесят років думали, що їх кинули.

— Так.

— А між ними — одна листоноша і одна Палажка.

— І ще. — Я гризла дужку окулярів, не помічаючи. — Баба віддавала листи Химі в руки. А Хима ж не сама носила. Віра казала, що в шістдесятих листоноші набирали собі помічників серед школярів, по селу ж бігати далеко.

Він обернувся.

— Килина, — сказав він. — Килина знає все. Вона нам навіть скаже, хто в шістдесят сьомому в кого позичав сіль.

* * *

Тітка Килина знала.

Вона прийняла нас у своїй кухні, де на кожній поверхні щось стояло: банки, горщики, ваза з паперовими трояндами, ікона з лампадкою, телевізор із вишитою серветкою зверху. Посадила за стіл, налила узвару, поставила миску пиріжків, і тільки коли ми з'їли по два, а Матвій під її поглядом і третій, дозволила говорити.

— Хима Гончарка, — сказала вона, сплеснувши руками так, що в банці на підвіконні гойднувся гриб. — Царство їй небесне. Вона пошту носила, ой, років тридцять. А ноги ж у неї хворі були, вени, отакі, як мотузки. Сама не доходила на край села. То в неї помагали дівчата. Школярки. За копійку, за цукерку.