Частина 2. Глава 4. Дід Гордій

Триста метрів — це дуже мало, коли йдеш по молоко. І дуже багато, коли біжиш уночі у валянках на босу ногу через мокрий садок.

Я біжу. Гілля вишень хапає мене за светр. Валянок застрягає в багнюці на дорозі, і я витягаю ногу без нього, і біжу далі в одному, а другий так і лишається там, стирчати з болота, як пам'ятник моїй фізичній підготовці. Буян гавкає басом десь попереду, гавкає і гавкає, і я біжу на цей гавкіт, як на маяк.

Стара хата Вернигорів біла, низька, з високим ґанком. У вікні кухні світло. Двері відчинені навстіж, і з них на подвір'я лягає жовтий прямокутник.

Дід Гордій сидить за столом. Не лежить, сидить, і це добре, це я фіксую першою, бо так сидять ті, кому важко дихати лежачи. Він у білій сорочці, розстебнутій на грудях, у старих ватяних штанях, і права рука в нього притиснута до грудини, а ліва лежить на столі, і пальці на ній дрібно тремтять. Обличчя сіре, вологе, вуса обвисли. На столі перед ним стоїть стакан води і лежить телефон.

Він підводить на мене очі.

— Явдохо, — каже він.

Я завмираю на пів секунди. Потім розумію: він бачить у дверях жінку в бабиному светрі, з бабиною хусткою на плечах, бо я схопила її з цвяшка, не дивлячись, і в його очах, мабуть, ніч, біль і шістдесят років.

— Це Ярина, діду Гордію. Онука. — Я вже біля нього, на колінах, аптечка розкрита на підлозі. — Де болить? Покажіть рукою.

Він показує. Долоня лягає на груди, посередині, і повільно сповзає вліво, до плеча, до руки.

— Давно?

— З пів години. — Голос глухий, повітря йому бракує на довгі слова. — Пече. Як жар насипали.

— Таблетки якісь пили?

— Не встиг. Отам. — Підборіддям на шафку.

Я відкриваю шафку. Там аптека, справжня, сільська, кардіологічна: блістери в пакеті з-під цукерок, флакони, папірці з призначеннями, і, слава всім богам, у яких я не вірю, тонометр на батарейках і пляшечка з нітрогліцерином у таблетках. Термін придатності до наступного березня. Я перевіряю двічі.

Манжета на руку. Він не пручається, тільки дивиться, як я застібаю липучку, ніби бачить такий пристрій уперше. Тонометр гуде, стискає, стогне.

Сто п'ятдесят на дев'яносто. Пульс дев'яносто шість, нерівний.

— Не низький. Добре. — Я говорю вголос, бо вголос мені легше думати, і бо людям, коли їм страшно, легше, коли поруч хтось говорить рівно, як диктор. — Діду Гордію, зараз розжуєте ось це. Це аспірин. Не ковтайте, жуйте. Гірке, я знаю.

Він жує. Кривиться.

— А це під язик. Не ковтати. Хай тане.

Таблетка нітрогліцерину, маленька, як зернятко. Я кладу йому під язик, і мої пальці торкаються його вусів, сухих і колючих, і я думаю, що вісімнадцятого січня дві тисячі п'ятого року, в ту ніч, коли Олена кричала від болю, оцей самий чоловік бігав на хутір по мою бабу.

Він сидить, заплющивши очі. Я відчиняю кватирку. Холодне повітря, пахне мокрим листям і корівником. Я сідаю на підлогу поруч із ним, просто на долівку, і беру його ліву руку в свою.

Рука велика. Пальці вузлуваті, в чорних плямках прополісу, нігті товсті, жовті. Рука людини, яка все життя щось тримала: вила, рамки, палицю. Вона тремтить, а потім, поступово, перестає.

— Пече менше? — питаю я за три хвилини.

— Трохи.

Я міряю тиск знову. Сто тридцять п'ять на вісімдесят п'ять. Можна ще одну, якщо не мине за п'ять хвилин. Я дивлюся на годинник, як на ворога.

Двері гупають. Матвій із Марічкою на руках, загорнутою в ковдру, з якої визирає тільки віночок. Вона спить, вона заснула в ньому, і він так і ніс її, з віночком.

— Діду!

— Тихо, — кажу я. — Не кричи. Йому треба спокій. Поклади Марічку на диван, викликай швидку ще раз, скажи: чоловік, сімдесят дев'ять, біль за грудиною з іррадіацією в ліву руку, аспірин і нітрогліцерин дано, тиск стабільний. Скажи саме так.

Він стоїть і дивиться на мене. На діда. На мою руку в дідовій руці.

— Матвію, — кажу я. — Швидку.

Він кладе Марічку на диван і бере телефон. І, повторюючи за мною слово в слово, як учень на уроці, диктує диспетчеру: «Іррадіація в ліву руку». Голос у нього рівний. Тільки руку з телефоном він тримає обома руками.

* * *

Швидка приїхала о першій сорок вісім. Лікарка, втомлена жінка років п'ятдесяти, у синій куртці поверх білого халата, з валізою, що пахла спиртом, поставила дідові кардіограф на волохаті груди, подивилася на смужку паперу, що виповзла, і довго мовчала.

— Гострого інфаркту не бачу, — сказала вона нарешті. — Але це не означає, що його немає. Це може бути нестабільна стенокардія. Його треба в Полтаву, в кардіологію. Сьогодні. Зараз.

— Не поїду, — сказав дід.

Він уже сидів рівніше. Сірість зійшла з обличчя, вуса знову стали вусами, а не мокрою ганчіркою. Він дивився на лікарку так, як, напевно, дивився на бджолу, що сіла йому на руку: спокійно і без жодного наміру ворушитися.

— Гордію Петровичу, ви розумієте, що...

— Розумію. Не поїду.

— Діду! — Матвій зробив крок до столу. — Ти що? Ти чуєш, що вона каже? Тебе треба в лікарню.

— Чую.

— То поїхали!

— Ні.

— Діду, ти здурів! — Матвій уже кричав, і Марічка на дивані ворухнулася уві сні. — Ти помреш тут! У тебе серце! Тобі сімдесят дев'ять, і ти сидиш і кажеш «ні», як...

Він замовк.

Я бачила, як до нього дійшло. Як слово застрягло в горлі, бо він почув себе. Бо він стояв посеред кухні, кричав «їдь у лікарню», а людина, яку він любить, сиділа за столом і казала «ні».

Як мама.

Він не сказав цього. Але я побачила, як він відступив на крок, ніби його штовхнули в груди. Як опустилися руки. Як він подивився на лікарку, на діда, на мене, ніби щойно прокинувся в чужій хаті.

— Пишіть відмову, — сказав дід лікарці. — Я підпишу. Рука вже не труситься.

Лікарка зітхнула з тим особливим професійним зітханням, яке я сама видаю щоночі, коли п'яний відвідувач відмовляється від бахіл. Дістала бланк.