Частина 2. Глава 3. Лист, який не можна віддати

Конверт пролежав ніч у моїй аптечці, між бинтом і пачкою ібупрофену.

Я сховала його туди за чотири секунди, поки Матвій витирав гумаки об ганчірку в сінях. Біблію закрила, поставила на покуть, рушник поправила, щоб півні дивилися рівно. Коли він увійшов, я сиділа за столом і різала хліб. Ніж тремтів, і скибка вийшла клинцем, товстим з одного боку й прозорим з другого.

Він подивився на хліб. На мене. Нічого не сказав. Ліг на лаву, відвернувся до стіни, і за хвилину його дихання стало рівним і важким, як у людини, що не спала дві ночі й тепер падає на дно.

А я лежала в світлиці й думала про аптечку. Вона стояла на підлозі біля ліжка, синя, з білим хрестом, і мені здавалося, що вона світиться в темряві.

Віддати, коли перестане ненавидіти.

Я провізорка. Я звикла до інструкцій. Показання, протипоказання, побічна дія, спосіб застосування. У кожної речі є умова, за якої її можна давати, і умова, за якої не можна. І вчора на сироварні я бачила людину, яка стояла над чаном, вчепившись у край, і казала, що мої папірці не відкопають його маму назад.

Протипоказання очевидне.

Але ж у конверті були не мої папірці. Там була вона. Його мама. Її почерк, нахилений уперед, як людина, яка поспішає, бо знає, що не встигне.

О третій ночі я встала, дістала конверт і піднесла до вікна. Місяць світив крізь хмари, як лампа крізь марлю. Папір був щільний, старий, і крізь нього нічого не просвічувалося. Тільки контур складеного аркуша. Може, два.

Я могла б розкрити його над парою. Я знаю як. Будь-яка дитина, що читала детективи, знає. Прочитати, заклеїти назад, і ніхто ніколи...

Я поклала конверт назад між бинтом і ібупрофеном і закрила аптечку на блискавку.

Не моя пошта.

* * *

— Мені треба бути квіточкою.

Марічка сиділа на лежанці у піжамі з зайцями, ще розпатлана після сну, і тримала в руці зім'ятий папірець, вирваний із зошита в косу лінію. Вона простягнула його мені з таким виразом, ніби це був ультиматум ворожої держави.

Я розгорнула. Дорослим почерком, із завитками:

«Шановні батьки! 8 листопада, в неділю, на храмовий празник у Будинку культури діти старшої групи виконують "Ой у полі вишня". Дівчаткам: віночок, запаска або спідничка, вишиванка. Хлопчикам: вишиванка, пояс. Г. С.»

— А де тут квіточка? — спитала я.

— Галина Степанівна сказала, що дівчатка будуть квіточки, а хлопчики вітерці. — Марічка насупилася. — Я хотіла бути вітерцем. Але вітерцям не дають віночків.

— Логічно.

— Тато не вміє віночки. Він минулого року купив мені в Полтаві, а там квіти пластмасові й пахнуть, як Тимкові гумаки. — Вона подивилася на мене тим поглядом, у якому немає жодного сумніву, що відповідь уже існує, її тільки треба видати. — А ти ж відьма. Ти вмієш.

— Я провізорка.

— Сучасна відьма, — погодилася вона. — Ти вмієш.

Я не вміла. Я вміла накласти пов'язку, порахувати дозу на кілограм ваги й закрити зміну без недостачі. Останнє, що я шила, була наволочка на уроці праці в шостому класі, і вчителька поставила мені «сім» лише за те, що я не пришила її до власної спідниці.

Але скриня стояла в світлиці. А в скрині, під рушниками, лежали бабині запаски.

* * *

Ми розклали їх на ліжку, і світлиця стала схожа на крамницю на ярмарку.

Три запаски, вовняні, важкі, з тих, що пов'язують поверх сорочки. Одна темно-червона, з чорними й зеленими смугами. Друга майже чорна, з дрібною, як мак, вишивкою по краю. Третя — синя, вицвіла до кольору неба в березні, з жовтими ромбами. Вони пахли нафталіном, полином і ще чимось, давнім, як скриня, як сама хата.

— Оця, — сказала Марічка й поклала долоню на синю.

— Чому?

— Бо баба в ній ходила до криниці. Улітку. Я бачила. Вона мені казала, що синє — від лихого ока, а жовте — щоб сонце любило.

Я взяла синю запаску. Вона була широка, на дорослу жінку, і, якщо розкласти її на Марічці, вийшла б не запаска, а намет. Треба було вкоротити. Тобто розрізати. Тобто взяти ножиці й розрізати бабину запаску, якій, може, сімдесят років.

Я тримала ножиці над вовною хвилину, як хірург над пацієнтом, який іще може передумати.

— Ти боїшся, — констатувала Марічка.

— Я не боюся. Я вимірюю.

— Баба теж довго дивилася, перш ніж різати. А потім казала: «Що зарано зріжеш, те вже не пришиєш». І різала.

Що зарано зріжеш, те вже не пришиєш. Я подумала про конверт в аптечці.

І розрізала.

Шила я бабиною голкою з бабиної подушечки, яку знайшла в шухляді швейної машинки «Зінгер», що стояла в кутку під вишитою накидкою і, судячи з пилу, не працювала з часів Брежнєва. Нитки були чорні, сірі, білі, і одна котушка червоних, вовняних, тих самих, з яких була нитка на ключі. Я шила нерівно. Голка колола пальці. Я лаялася пошепки латиною, бо латиною лаятися при дитині здавалося педагогічніше.

— Ти що, молишся? — спитала Марічка.

— Майже. Це назви м'язів.

— А який це м'яз?

— Musculus gluteus maximus.

— А де він?

— Ти на ньому сидиш.

Марічка повалилася на ліжко й реготала так, що Мрака, яка дрімала на скрині, підвелася, вигнула спину й пішла геть із виразом глибокої відрази.

Потім ми робили віночок. Бабині сухі квіти висіли на горищі, і Марічка лазила зі мною по драбині, тримаючись за мій светр, і показувала: це безсмертник, він не в'яне ніколи, це деревій, це чорнобривці, а оце, сині, «то не можна, то для очей», і я впізнала волошку. Ми сплели обруч із лози, що стирчала з-під стріхи клуні, обмотали його тією самою червоною вовною і понатикали квітів. Віночок вийшов кривуватий, з одного боку пишний, з другого лисий, як Щербань.

Марічка наділа його на голову перед завішеним дзеркалом, відгорнула край хустки, щоб побачити себе, і довго мовчала.

— Гарно, — сказала вона нарешті. Тихо, по-дорослому. — Як баба робила.

Я відвернулася до вікна, бо в мене раптом засвербіло в носі.