Частина 2. Глава 2. Те, що лікує

Коли я прокинулася, піч уже горіла.

Дрова були складені навхрест. Не колодязем, як кладу я, щоб тяга йшла рівно, а по-старому, по-вернигорівськи, хрест-навхрест, як на могилі. Я стояла босими ногами на холодній долівці й дивилася на ці дрова, як на записку. Іншої записки не було. Лава застелена, ковдра складена вчетверо, подушка в синю смужку лежала зверху, рівненько. Його куртки на цвяху не було.

Він пішов до світанку, як і вчора. Але піч розпалив.

Ну, це вже щось, подумала я. Учора він мене ненавидів і пішов. Сьогодні ненавидить, але так, щоб я не замерзла. Прогрес. Можна записати в історію хвороби.

Марічка спала на лежанці, розкинувшись поперек ковдри, як морська зірка. Я вкрила її, зварила собі кави в бабиній турці з відбитим носиком, налила молока, сіла за стіл і поклала перед собою зошит.

Учора я читала його як дочка, як онука. Як людина, в якої тремтять руки.

Сьогодні треба було читати його як провізорка.

* * *

Я дістала блокнот, олівець, наділа окуляри. Мрака вмостилася поруч на лаві, і я вирішила вважати її консультанткою.

Учора я бачила тільки чотири короткі записи, по одному на місяць. Сьогодні помітила, що сторінка відклеювалася не просто так: за нею лежав аркуш у клітинку, складений учетверо. Таблиця по днях. Рядки бігли, налазили один на одного. Я переписала все в блокнот.

«Олена В. 2 листопада 2004. Болить під ребром справа, ночами. Хміль, м'ята, валеріана. Ложку на склянку. Спала».

«Олена В. 19 листопада. Не спала. Додала глід. Казала про Полтаву, не хоче».

«Олена В. 7 січня. Болить. Маківка, дві голівки на півлітра, варити на малому вогні, пити по пів склянки на ніч. Спала до ранку. Плакала від того, що спала».

Я поставила біля цього рядка олівцем галочку.

Маківка. Суха голівка снотворного маку. Я знала, що це таке, з університету, з лекцій із фармакогнозії, де викладачка, сухенька пані в окулярах, як у нотаріуски Зозулі, тільки без ланцюжка, казала нам: «Діти, все, що ви продаєте в аптеці за рецептом із печаткою, колись варили на печі в горщику. Різниця в тому, що ми знаємо дозу, а вони гадали». Морфін. Кодеїн. Папаверин. Опійні алкалоїди в маковій соломці, в коробочках, у суміші, яку жодна баба в світі не могла б виміряти точно.

Але вона й не гадала. Ось що мене вразило.

«14 січня. Болить сильніше. Дві голівки вже мало. Три. По третині склянки, тричі на день. Не більше. Записую, щоб не збитися».

«16 січня. Три голівки. Сон 5 годин. Їсть мало. Пожовтіла».

«18 січня. Боліло вночі так, що кричала, Гордій прибігав по мене. Уночі. Перший раз за тридцять вісім років переступив поріг. Чотири голівки. Сон є, біль менший. Казала їй знову: лікарня, там укол дадуть. Вона: ні. Ти мені тут колиши, Явдохо, а в лікарню не повезеш».

Я відклала олівець.

Гордій. Дід, який «знає». Тридцять вісім років не переступав її порогу, а тієї ночі прибіг. Я загнула кутик у блокноті й рушила далі.

Вона вела таблицю. Моя баба, яка закінчила сім класів у сільській школі й десять років доїла колгоспних корів, вела таблицю дозування з датою, кількістю, відгуком пацієнта, сном, апетитом, кольором шкіри. Вона збільшувала дозу кроками, обережно, лише коли попередня переставала діяти. Вона писала «не більше» і підкреслювала. Вона повертала розмову до лікарні щоразу, коли бачила, що стає гірше.

Я знаю, як це називається. На конференціях паліативники показують слайди зі сходинками: знеболення за висхідною, титрування до ефекту. Біль має бути знятий, а людина має спати.

І там, у кінці лютого, рядок, який учора вдарив Матвія, як лопатою:

«Не допомагає. Дала більше».

Учора я бачила в цьому рядку жах. Сьогодні я бачила сходинку. Останню. Коли рак уже в печінці, біль у нічних криках, а людина каже «ні» лікарні, бо її власна мати там померла, — що робить той, хто сидить поруч? Дає більше. Бо інакше людина помирає не від раку, а від болю.

Я взяла олівець і на полях бабиного зошита, дрібно, своїм аптечним почерком, написала:

Бабо, ти геніальна. Це ж буквально протокол.

І тільки потім зрозуміла, що пишу в її зошиті. Що вперше за чотирнадцять років я з нею розмовляю.

Мрака підняла голову й подивилася на мене так, ніби сказала: нарешті.

Я перегорнула кілька сторінок назад, до рецептів, і на полях біля «звіробій від смутку, пити місяць» теж написала, не стрималася: Звіробій: фотосенсибілізація! На сонце не виходити! Бо провізорка в мені не вміє проходити повз.

Тільки мій протокол нічого не доводить. Для мене це паліатив, для Матвія — отрута, записана акуратним почерком.

Мені потрібен був папірець. Із печаткою.

* * *

Віра прийшла о десятій із таким обличчям, ніби вона йшла бити Матвія, а знайшла тільки мене.

— Де він?

— На фермі.

— Ночував?

— Прибіг о двадцять третій п'ятдесят сім. У капцях. Із Марічкою на руках. — Я налила їй кави. — Сказав, що сердитий, але прийшов.

— О, — сказала Віра і сіла. — Ну, це в нього родове. Мій дядько Іван теж завжди був сердитий, але приходив. А тоді взяв і не прийшов, тільки вже з Харкова.

Я показала їй блокнот. Розповіла все. Про коліна, про лікарню, про «вона каже: ні». Віра слухала мовчки, кусала нижню губу, і веснянки на її обличчі, здавалося, ставали темнішими.

— Мені тоді було вісім, — сказала вона нарешті. — Я пам'ятаю, як мама плакала, що тітка Олена «вперлася». Я думала, що вперлася — це як коза, рогами в ворота. Мама їй коробки возила з Полтави, а вона не пила.

— А в лікарню її возили?

— Один раз. Восени. Вона там пробула два дні й утекла. Пішки, з Полтави, уночі. Мама казала, її знайшли на трасі під Диканькою. — Віра помовчала. — Матвій цього не знає. Йому тоді ніхто нічого не казав. Він і зараз думає, що мама просто застудилася, а баба Явдоха її доконала.

— Віро. — Я поставила чашку. — В амбулаторії зберігаються старі картки?