Частина 2. Глава 1. Матвій. Чотирнадцять років злості

Я пролежав на лаві до світанку з розплющеними очима.

Лава була коротка. Я це знав і раніше, бо ноги з неї звисали від першої ночі, але цієї ночі я відчував кожен сантиметр, якого бракувало. Відчував дошку під лопаткою, сучок під попереком і запах печі, що вистигала: глина, попіл, сухий чебрець, який стара відьма розвішувала навіть над комином, ніби дим без трави був недостатньо гірким.

Зошит лежав на столі. Я його не брав. Я його просто бачив, навіть у темряві, як бачать дірку в паркані, через яку колись пролазили.

Мак, хміль, м'ята, валеріана. Не допомагає. Дала більше.

Чотири слова в стовпчик і два внизу. Почерк рівний, круглий, учительський. Таким почерком пишуть рецепт пирога. Таким почерком пишуть «борщ у погребі, сало в коморі». Таким почерком, виявляється, пишуть і це.

За стіною, у світлиці, не скрипіла панцирна сітка. Ярина теж не спала. Людина, яка спить, перевертається, зітхає, бурмоче. А вона лежала так тихо, ніби її там не було зовсім. Ніби вона, як і я, лежала й дивилася в стелю, і рахувала, скільки ще до ранку.

О пів на шосту я встав. Не запалюючи світла, натягнув светр, гумаки, куртку. Мрака сиділа на печі й дивилася на мене двома жовтими копійками.

— Не дивися, — сказав я їй. — Не твоє діло.

Вона й не відвернулася. Вся в хазяйку.

Надворі над Ворсклою висів туман, густий, як сироватка. Я пішов через садок. За спиною рипнули двері. Я знав, що вона стоїть на ганку, босоніж, у своєму смішному светрі з оленями, і дивиться мені в спину.

Не обернувся.

* * *

Мені було дванадцять, і в нас у хаті пахло ліками, яких ніхто не пив.

Це я пам'ятаю найкраще. Не мамине обличчя, яке стерлося, як картинка на чашці, а запах. На серванті стояли коробочки, які привезла з Полтави тітка Ніна, мамина сестра, Вірина мама: блістери, флакони, папірці з печатками. Коробочки не відкривалися. Вони стояли рівненько, як солдатики, і на них осідав пил. А з кухні пахло іншим. Терпким, болотяним, солодкуватим. Мама варила щось у маленькій емальованій каструльці з відбитим боком і пила з горнятка, тримаючи його обома руками.

— Що це? — питав я.

— Чай, синочку.

— Від чого?

— Від усього.

Батько тієї зими був «на заробітках» у Харкові, і я тоді ще вірив, що заробітки — це місце, звідки повертаються. Дід Гордій приходив щовечора, сидів біля маминого ліжка, мовчав. Бабуся Марфа носила бульйон у трилітровій банці, обгорнутій у фуфайку. А бабка Ониська, коли мама не чула, казала на кухні:

— Знов до тієї ходила. До Ковальчучки. Ой, не доведе це до добра, Марфо. Ой, не доведе.

Мені ніхто не казав слова «рак». Казали «слабує». Я бачив, як мамина обручка крутиться на пальці, і дуже старанно чекав весни.

Того лютого були морози під двадцять. Я прокинувся вночі, бо захотів пити, і побачив, що мамине ліжко порожнє. Ковдра відкинута. На стільці немає її сірої хустки.

Я вийшов у сіни, у трусах і валянках. Двері були не заперті. На снігу, рівному й блакитному від місяця, йшли сліди. Мамині, бо в неї були чоботи з тріснутим каблуком, і правий слід був трохи кривий.

Сліди вели через садок. Через дорогу. На хутір.

Я вдягнув батькову куртку й пішов.

У вікні її хати горіло світло, жовте, хитке, і за фіранкою рухалися дві тіні. Я простояв за вишнями годину. Цю частину я колись розповідав сам собі, щоночі, як молитву: сніг, вишні, дві тіні. А далі я її обрізав, як обрізають зіпсований край сиру. Бо далі я не витримав і підкрався до вікна. Став колінами на призьбу і зазирнув крізь щілину між фіранкою і рамою.

Мама сиділа за столом. Отим самим столом, за яким я тепер їм. Вона плакала, але тихо, тільки плечі здригалися. А відьма стояла перед нею на колінах. На колінах, на долівці, тримала мамині руки у своїх і щось говорила, швидко, наполегливо, і хитала головою, і знову говорила. Я не чув слів. Я бачив тільки, як ворушаться її губи, і думав: шепоче. Наговорює.

Потім мама похитала головою. Повільно. Один раз.

І відьма опустила голову їй на коліна.

Потім вона підвелася, взяла з печі глечик, перелила щось у банку, обв'язала горлечко папером і шпагатом, загорнула в білий рушник. Мама взяла банку. Я сплигнув із призьби й сховався за зрубом криниці, у пару, у темряву. Мама вийшла на ганок. Відьма за нею, в одній сорочці, з розпущеним сивим волоссям.

— Олено, — сказала вона. Оце я почув. Тільки ім'я. А далі вітер.

Мама не обернулася. А відьма тричі перехрестила їй спину, повільно, широко, так, як хрестять, коли проводжають у далеку дорогу.

Я добіг додому раніше за неї й ліг у ліжко у валянках. Чув, як дзенькнула кришка каструльки.

Через шість днів її не стало.

На похороні відьма прийшла і стала біля воріт, і ніхто до неї не підійшов. Дід тільки подивився на неї через усе подвір'я, довго, і відвернувся. А бабка Ониська голосно, так, щоб чули всі, сказала: «Заморила. Травами своїми заморила. Я ж казала».

Наступного ранку після похорону я набрав на березі Ворскли гладеньких пласких камінців, якими пускають «жабки», і кидав у її віконниці, поки не тріснула шибка.

Вона вийшла. Я стояв посеред двору й не тікав. Чекав, що вона закричить, прокляне, зробить щось відьомське, і тоді я матиму право ненавидіти її до кінця життя.

А вона подивилася на мене. Довго. Сірими очима. Такими самими, як у її онуки, я тільки тепер це зрозумів.

— Прийдеш, як виростеш, — сказала вона. — Тоді й поговоримо.

І пішла в хату.

Наступного дня шибка була нова. А на нашому ганку, на сходинці, стояла баночка липового меду. Я викинув її в Ворсклу.

Двадцять один рік. Із них чотирнадцять я був дорослим. Чотирнадцять років я міг би прийти, як вона казала, і поговорити. І не прийшов. Знаю тільки, що злість — як сирна закваска. Її не треба щодня підгодовувати. Досить раз завести, і вона житиме сама.

* * *

На фермі все було, як завжди, і від цього хотілося когось ударити.