Частина 1. Глава 13. Вовча ягода

Недопалок знайшов Матвій.

О сьомій ранку, коли я вийшла на ганок із кавою, яку він знову лишив мені на краю печі, він сидів навпочіпки біля обвугленої клуні, за задньою стіною, там, де вчора починався вогонь. Він сидів нерухомо й дивився на щось у траві.

— Що там? — спитала я.

Він не відповів. Простягнув руку назад, не обертаючись, і показав мені на долоні.

Тонкий білий недопалок із золотистим обідком біля фільтра. Наполовину розмоклий від роси й води, якою ми заливали пожежу. Але все одно впізнаваний.

Я підійшла ближче й нахилилася. Від недопалка ледь-ледь, крізь запах гару й мокрої золи, тягнуло вишнею.

Солодкою, штучною, дорогою вишнею.

Мене наче окропом облили, а тоді відразу ж кинули в сніг.

— Він курить такі, — сказала я. Голос був чужий. — Вадим.

— Я знаю. — Матвій повільно підвівся. Він загорнув недопалок у носовичок, акуратно, як речовий доказ у детективі, і поклав у кишеню. — Бачив учора, як він на ганку курив. Ніхто в селі таких не курить. У нас курять «Прилуки» і те, що з-під поли.

— Він поїхав учора о восьмій вечора.

— Поїхав. — Матвій подивився вгору, на дорогу, що вела з хутора до села. — А міг і повернутися. Або стояв десь тут, біля клуні, курив і чекав, поки ми ляжемо. Може, не він дріт різав. Може, й не він сіно підпалював. Але він тут був. Цієї ночі. Біля моєї клуні.

Ночі бувають різні.

Я відчула, як забинтована рука починає пульсувати. Ніби опік згадав, звідки він.

— Треба в поліцію, — сказала я.

— Подзвонив уже. — Матвій скривився. — Дільничний наш, Петренко, обіцяв приїхати після обіду. Якщо не буде зайнятий. А він завжди зайнятий. Бо в нього на Михайлівці кум, а в кума самогонний апарат, і вони там удвох ловлять злочинців, які той апарат хочуть украсти.

Я засміялася. Не хотіла. Вирвалося. Він подивився на мене, і в кутику його рота знову смикнулося те, що ніяк не могло стати усмішкою.

А тоді ми обоє згадали вчорашній вечір. Свічку. Десять сантиметрів між нами. «Ярино».

І ми одночасно відвели очі.

* * *

Дільничний Петренко приїхав о четвертій, на старому синьому «Опелі» з облупленою наліпкою «Поліція». Він був круглий, червонощокий, з вусами, як у запорожця, і з таким виразом обличчя, ніби його відірвали від чогось значно приємнішого, ніж пожежа в чужій клуні.

Він обійшов клуню. Подивився на обвуглену стіну. Подивився на дріт, що звисав зі стовпа, рівно, акуратно перерізаний, ніби кусачками. Подивився на недопалок, який Матвій простягнув йому в носовичку.

— Ну, — сказав Петренко, — так. Ну, недопалок. І шо?

— Його курить конкретна людина, — сказала я. — Вадим Лисенко. Юрист із Києва. Він був тут учора ввечері й погрожував нам.

— Погрожував? — Петренко пожвавився. — Ну, це вже шось. А як саме погрожував?

— Він сказав, що ночі бувають різні.

Петренко довго дивився на мене. Тоді на Матвія. Тоді знову на мене.

— Ночі бувають різні, — повторив він. — Ну так. Бувають. Оце вчора, наприклад, була холодна. А позавчора дощ. Дівчино, це не погроза. Це, вибачайте, метеорологія.

— А дріт? Хтось його перерізав.

— Ну, перерізав. — Петренко почухав потилицю під кашкетом. — А може, перегнив. Тут у вас усе старе. Я вам так скажу. Я протокол складу, як годиться. Пожежа, невстановлені особи. А з недопалком цим... — Він покрутив носовичок у пальцях. — Ну, ви ж розумієте. Знайшли в траві. Біля клуні. Хто його там кинув і коли, не скажеш. Може, тиждень лежить. Може, хлопці з села курили, коли до криниці ходили.

— Хлопці з села курять «Прилуки», — сказав Матвій.

— Матвію Івановичу, — Петренко втомлено зітхнув, — ти ж знаєш, як воно. Ну, напишу. Ну, передам у район. А там скажуть: де свідки? Де відео? Де хоч шось?

Він склав протокол на капоті «Опеля», дав нам підписати й поїхав, залишивши за собою хмару сизого вихлопу. Недопалок він поклав у пластиковий пакетик, який довго шукав у бардачку, і забрав із собою. Я дивилася, як «Опель» повзе вгору, і думала, що цей пакетик загубиться десь між Ворожбиним і Михайлівкою, у кумовому сараї, біля самогонного апарата.

Матвій стояв поряд, засунувши руки в кишені.

— Я ж казав, — сказав він.

— Ти казав.

— Чекай. — Він подивився на мене. — Знаєш, хто приходив уранці, поки ти спала? Щербань.

Я обернулася.

— Що?

— Приїхав о шостій. На джипі. Став біля хвіртки, подивився на клуню. Навіть не вийшов. Подивився й поїхав. — Матвій помовчав. — Знаєш, як дивляться на погоду, щоб зрозуміти, чи брати парасольку?

— Ну.

— От так він дивився.

* * *

Решту дня ми уникали одне одного.

Це було майже смішно. Ми жили в одній хаті, в кухні площею, може, п'ятнадцять квадратних метрів, з однією піччю, однією мийкою, одним столом. І все одно примудрялися не опинятися в одному місці одночасно. Коли я заходила на кухню, він згадував, що треба на ферму. Коли він повертався, я згадувала, що треба на горище. Коли ми таки стикалися в сінях, ми обоє відступали вбік, одночасно, і знову опинялися одне навпроти одного, і знову відступали, як у дурнуватому танці, і нарешті хтось один протискався, притиснувшись до стіни, щоб, не дай Боже, не торкнутися.

Марічка спостерігала за цим із печі, жувала яблуко й мовчала. А тоді, коли ми втретє зробили цей танець у сінях, вона сказала голосно, на всю хату:

— Ви як Мрака з Буяном. Коли Мрака на ферму приходить. Вони теж отак ходять. Бояться, що як понюхаються, то подружаться.

Матвій пішов на ферму, не сказавши ні слова. Я пішла в світлицю й зачинила двері.

І взяла зошит.

* * *

Я пропустила кілька десятків сторінок. Я не могла читати про весілля з Петром. Про народження мами. Про сімдесят дев'ятий рік. Я гортала швидко, вихоплюючи очима рецепти, дати, уривки, і не зупинялася. «Від безсоння дитині». «Лідці зуби ріжуться». «Петро п'є». «Петро знов п'є». «1979. Червень». На цьому записі, в рамочці, обведеній чорною ручкою, я теж не зупинилася. Я знала, що там. Я не була готова.