Частина 1. Глава 12. Ніч, коли згасло світло

Неділя почалася з дзвонів.

Я прокинулася від них о восьмій, і кілька секунд не могла зрозуміти, де я. Над головою білила стеля з тріщинками, крізь фіранку пробивалося бліде, водянисте сонце, а звідкись іздалеку, з-за садка, з-за горба, пливло мідне, неквапне, глибоке: бом. Бом. Бом. У Києві теж є дзвони. Але в Києві вони тонуть у гулі машин, у тролейбусах, у сиренах. А тут вони стояли в повітрі, як вода в криниці, і кожен удар доходив до самого серця й лишався там.

Я лежала й слухала. Мрака спала в мене в ногах, важка, тепла. Вона прийшла вночі, коли я вже засинала, і я не прогнала її.

З кухні тягло кавою. Справжньою, з турки. Я вже знала, хто її варить: він робив це щоранку, перш ніж іти на ферму, і завжди лишав мені половину, у турці, на краю печі, щоб не вистигла. Ми про це ніколи не говорили. Він не казав «я тобі лишив». Я не казала «дякую». Просто кава була. Як дзвони.

Але сьогодні він не пішов. Я чула, як він тихо розмовляє з Марічкою, і як Марічка хихоче.

Я вийшла на кухню в піжамі, в бабиній хустці на плечах.

Він стояв біля столу й заплітав Марічці коси. Великі, грубі пальці, звиклі до сокири й вил, обережно розділяли тонке волосся на три пасма й переплітали їх, повільно, зосереджено, з язиком, прикушеним у кутику рота, як у першокласника над прописами.

Марічка сиділа на табуретці й тримала в руках дві гумки з полуничками.

— Тату, туго!

— Не туго.

— Туго!

— Ярино, — сказав він, не обертаючись. — Скажи їй, що не туго.

Я підійшла ближче. Коса була туга, як канат. І кривувата, бо одне пасмо він увесь час тягнув сильніше.

— Туго, — сказала я.

Він обернувся й подивився на мене з таким обуренням, ніби я перейшла на бік ворога під час бою. Марічка тріумфально заверещала.

— Дай, — сказала я.

Він мовчки віддав мені недоплетену косу. Я розплела. Розчесала пальцями. Заплела наново, вільніше, рівніше, з колосочком, як мені колись заплітала баба. Марічка сиділа, затамувавши подих. Матвій стояв поряд, схрестивши руки, і дивився на мої пальці.

— Де ти навчилася? — спитав він.

— Тут. — Я затягнула гумку з полуничкою. — Баба плела мені щоранку. Казала, що дівчина з розпатланою головою, як хата без даху. Усе лихе в неї залітає.

— А в тебе коротке.

— Тому, мабуть, і залітає.

Він подивився на мою стрижку «під хлопчика», на моє обличчя. Довго. Я відчула, як починають горіти вуха.

— Друга коса, — сказала я швидко. — Марічко, повертайся.

* * *

До церкви ми пішли втрьох. Це теж не обговорювалося. Просто Матвій сказав: «Марічка хоче до церкви, у неї там подружка». А я сказала: «Я теж піду, Килина просила». І ми пішли.

Дорогою вгору, через село, на нас дивилися. З-за парканів, з вікон, з лавок біля хвірток, де сиділи баби в хустках. Дивилися й шепотілися. Я чула уривки: «...Вернигорів...», «...з Ковальчуковою...», «...а Ониська ж казала...» Марічка йшла між нами, тримаючи за руки і мене, і Матвія, і час від часу підстрибувала, повисаючи на наших руках, як на гойдалці.

Він мовчав. Але, проходячи повз хату баби Горпини, яка стояла біля хвіртки й дивилася на нас, роззявивши рота, він голосно, чітко сказав:

— Доброго ранку, бабо Горпино. З неділею вас.

Баба Горпина закрила рота. Кивнула. І більше нічого не шепотіла.

У церкві пахло ладаном і воском, і було тепло від свічок і людей. Отець Михайло служив своїм баритоном. Хор із шести бабусь співав так, що в мене щеміло в грудях. Марічка побігла до подружки, рудої дівчинки в рожевому, і вони стали поряд, тримаючись за руки, і співали, не знаючи слів.

Я поставила свічку за бабу. Біля ікони Богородиці, де вже горіли інші. Свічка була тонка, жовта, і полум'я на ній тремтіло.

Матвій стояв за моєю спиною. Я це відчувала. Він теж тримав свічку. Він не ставив її довго. Тоді простягнув руку повз моє плече й поставив поряд із моєю. Його рукав торкнувся мого. На мить.

Я не обернулася.

Це за неї? хотіла спитати я. Чи за маму?

Не спитала.

* * *

Удень нічого не сталося. І ввечері нічого не сталося.

Я читала зошит у світлиці. Рецепти, рецепти, «листа нема», знову рецепти. Квітень 1967 року: «Петро сватав. Мама каже, йди, бо хто ж тебе тепер візьме, відьму. Я сказала, що подумаю». Травень: «Листа нема. Палажка сміється мені вслід на вулиці». Червень: «Сказала Петрові так».

На цьому записі я закрила зошит. Не змогла далі. Мене нудило, наче я сама стояла на тому базарі, а мені сміялися вслід.

Матвій поклав Марічку о дев'ятій. Сам сидів на лаві, щось рахував на телефоні, хмурився. Мрака лежала на печі. У хаті було тихо, тепло, пахло деревом і вчорашніми пиріжками, які я спекла вдруге, вже трохи кращими. Він з'їв три. Без коментарів.

О одинадцятій сорок згасло світло.

Не моргнуло, як буває перед відключенням. Не загуло. Просто клацнуло десь у стіні, і все. Темрява. Абсолютна, густа, сільська темрява, у якій не видно власної руки.

— Матвію? — Я сиділа на ліжку, вчепившись у зошит.

— Тут. — Його голос із кухні, спокійний. — Пробки, мабуть. Зараз.

Я почула, як він встає, як шукає телефон на лаві. Спалахнув ліхтарик. Біле коло ковзнуло по стелі, по печі, по сонній Мраці, що підняла голову.

— Не пробки, — сказав він за хвилину, із сіней, де висів лічильник. — Тут усе нормально. Напруги немає.

Я вийшла до нього, підсвічуючи собі своїм телефоном. Він стояв біля лічильника, хмурився. Тоді відчинив двері на ганок і визирнув надвір.

— На фермі світло є, — сказав він. — І в селі. Бачиш? Ліхтарі біля сільради. Тільки в нас темно.

Я визирнула з-за його плеча. Справді, там, угорі, за садком, світилися вікна його цегляної хати, і світилися ліхтарі на корівнику, і в селі за горбом жовтіли поодинокі вогники. А весь хутір стояв у темряві, як у мішку.

— Дріт, — сказав він. — Від стовпа до хати. Хтось...

Він не договорив. Бо ми обоє відчули запах.