Частина 1. Глава 11. Матвій. Сира правда

Київський спав на трьох табуретках, і табуретки не витримали.

О четвертій сорок середня поїхала вбік, і він гепнувся на долівку разом із курткою, ковдрою й своїм гладеньким волоссям, у якому досі блищали кристалики солі. Гупнув так, що Мрака на печі підскочила, а Марічка на лежанці сіла й сонно спитала: «Тату, це бабайка?»

— Ні, — сказав я з лави. — Це гість.

Гість лежав на підлозі й лаявся пошепки. Тихо, вишукано, юридичною мовою. «Неприпустимо». «Абсурдно». «Нелюдські умови».

Я лежав і дивився в стелю, на хрестик на сволоку, і думав, що, мабуть, у цій хаті навіть табуретки мають свою думку.

А тоді думав про інше. Про те, що вчора о пів на одинадцяту вона пройшла повз ванну, зупинилася біля прочинених дверей, а тоді зайшла в світлицю й більше не вийшла. Я бачив її обличчя, коли вона проходила. Я рубав дрова й бачив через вікно. Обличчя в неї було таке, як у Ласки, коли та торік зламала ногу в ямі на пасовищі. Не болісне. Здивоване. Ніби вона ще не зрозуміла, що сталося, а тіло вже зрозуміло.

Що він їй зробив?

Не твоя справа, Вернигоро. Не твоя хата, не твоя жінка, не твоя справа.

Половина хати, нагадав я собі. Половина хати таки моя.

* * *

О п'ятій я пішов на ферму. О шостій тридцять, коли я вже закінчував доїння, двері корівника відчинилися.

Вона стояла на порозі. У бабиних валянках, у своєму колись білому пальті, яке тепер мало колір «поле після дощу», з бабиною хусткою на голові. Окуляри запотіли від тепла, яке йшло від корів. Вона зняла їх і протерла кінцем хустки.

— Я прийшла подивитися, — сказала вона.

— На що?

— На все. — Вона наділа окуляри. — На корів. На сироварню. Я мушу знати, з ким ділю хату.

— З Мракою ділиш. Зі мною — ні. Я там тільки ночую.

— Тим більше. — Вона пройшла всередину, обережно ставлячи валянки між калюжами. — Людина, яка ночує в моїй хаті, о п'ятій ранку зникає в невідомому напрямку. Я хочу знати, куди.

Ласка повернула голову й подивилася на неї. Ярина подивилася на Ласку. Ласка видихнула їй в обличчя теплу хмару пари, що пахла сіном.

Ярина не відступила. Тільки трохи заплющила очі.

— Це Ласка, — сказав я. — Вона найстарша. Їй дванадцять.

— Здрастуй, Ласко, — серйозно сказала Ярина корові. — Мені двадцять шість. Ти мене старша на віку корови, а це, наскільки я розумію, приблизно сімдесят людських років. Тож вибач, якщо не так поводжуся.

Ласка подумала й лизнула її в рукав. Шорстким, широким язиком. Ярина ойкнула й засміялася.

Я дивився на неї й не розумів, що відчуваю.

Вона прийшла не подивитися. Я знав це. Вона прийшла, бо не хотіла бути там, у хаті, з тим київським на табуретках. Вона прийшла сюди втікати. До мене. Тобто не до мене. До корів.

До корів, Вернигоро. Вона прийшла до корів.

— Ходи, — сказав я. — Покажу сироварню.

* * *

Сироварню я будував сім років. Спершу це був старий сарай, у якому я варив сир у бабусиному казані на газовій плитці, і сир виходив такий, що його можна було продавати тільки як будівельний матеріал. Тоді був кредит, на який я купив перший нормальний чан. Тоді була Франція, Юра, маленьке містечко біля швейцарського кордону, де я рік стояв за чаном біля мсьє Бертрана, сімдесятирічного сировара, який знав три англійські слова й тридцять способів образити людину, яка неправильно ріже калье. Тоді я повернувся. Тоді був другий кредит. Тоді Іванна сказала, що я одружений із сиром.

Тепер тут стояли два чани з нержавійки, по тисячі літрів кожен, прес, полиці з дозріваючими головками, холодильна камера й маленька лабораторія, де я міряв кислотність. Пахло молоком, сироваткою й тим особливим, теплим, трохи кислим запахом, який буває тільки там, де народжується сир. Я любив цей запах більше, ніж будь-який інший.

Ярина стояла посеред сироварні в бахілах поверх валянок, у білому халаті, в шапочці, яку я їй видав, і виглядала як інспектор санстанції, який прийшов закрити мою справу.

— Тут чистіше, ніж у мене в аптеці, — сказала вона.

— У тебе в аптеці не живуть бактерії, які мають щось робити. А в мене живуть. Їм треба, щоб чужі не заважали.

— Пропіоновокислі? — спитала вона.

Я зупинився.

— Що?

— Пропіоновокислі бактерії. Для твердих сирів. Ну, для дірок. Propionibacterium freudenreichii. — Вона знизала плечима. — У нас була мікробіологія на другому курсі. Я пам'ятаю, бо в мене була трійка, і я її перескладала.

Я дивився на неї.

Ніхто в цьому селі не знав, як називаються мої бактерії. Іванна не знала. Дід не знав. Віра знала, що «щось там бродить». А ця жінка в бахілах поверх бабиних валянок стояла посеред моєї сироварні й називала їх латиною.

— У мене не ті, — сказав я. — Я не роблю ементаль. Я роблю конте. Ну, свій варіант. Там інші.

— Покажеш?

Я показав.

Я показав їй чан, у якому молоко з ранкового доїння вже стояло, підігріте, з закваскою. Я показав, як додають сичужний фермент, і як молоко за сорок хвилин перетворюється на щось схоже на панна-котту, гладке, тремтливе. Я показав, як ріжуть калье, і дав їй у руки сирну арфу, довгий інструмент зі струнами, яким ріжуть згусток на кубики.

— Повільно, — сказав я. — Рівно. Як смичком.

Вона повела арфою. Рука в неї була тверда. Рівна. Як у людини, яка звикла відміряти міліграми.

— Ще, — сказав я. — Упоперек. Тепер навскіс.

Вона різала. Я стояв поряд і дивився на згусток, який розпадався на рівні маленькі кубики, а сироватка між ними поволі набиралася жовтуватою прозорою водою. Ідеально. Мсьє Бертран сказав би «pas mal», а від мсьє Бертрана це було все одно, що Нобелівська премія.

— Добре, — сказав я.

— Правда?

— Правда. Краще, ніж мої перші сто разів.

Вона посміхнулася. Вперше за ранок. Не тією світською, ввічливою посмішкою, яку дарувала Килині й нотаріусу. Справжньою. Кривуватою, на один бік, з ямкою на лівій щоці.