Частина 1. Глава 10. Вадим

Троянди не вміщалися в жодну бабину вазу.

Я пробувала. Глечик із чорнобривцями — замалий. Глиняна макітра — замала й закаляна маком. Відро з-під води — завелике, троянди в ньому виглядали, як наречена, яку посадили в корито. Зрештою я поставила їх у трилітрову банку з-під огірків, яку знайшла в коморі, і вони стояли на столі посеред кухні, червоні, глянцеві, тридцять одна штука, у прозорому целофані, і пахли магазином, холодильником і чужим містом.

У цій хаті, що пахла чебрецем, воском і піччю, вони виглядали, як людина в смокінгу на сінокосі.

Мрака обійшла банку тричі, принюхалася до целофану, чхнула й пішла на піч, демонстративно повернувшись до троянд хвостом.

— Яка гарна киця, — сказав Вадим.

Він стояв посеред кухні, тримаючи руки в кишенях пальта, і роздивлявся все навколо з тим виразом, з яким оглядають квартиру на продаж. Піч. Ікони на покуті. Сволок із хрестиком. Лава, на якій досі лежала Матвієва ковдра й подушка в синю смужку. Його погляд затримався на подушці.

— Сонце, а хто тут спить?

— Матвій.

— Матвій? — Вадим повернувся до мене, підняв брови. — Отой, що на ганку стояв? Сусід?

— Спадкоємець.

— Спадкоємець чого?

Я розповіла. Про заповіт. Про половину хати. Про умову. Про тридцять сім ночей. Вадим слухав мовчки, не перебиваючи, і я бачила, як у нього змінюється обличчя. Спершу здивування. Тоді щось схоже на роздратування, яке він швидко сховав. А тоді щось зовсім інше. Зосередженість. Робоча. Таку я бачила в нього, коли він розбирав договори на ноутбуці, сидячи в ліжку в неділю зранку.

— Цікаво, — сказав він, коли я закінчила. — Дуже цікаво. А нотаріус хто? Місцевий?

— З Диканьки. Зозуля Людмила Петрівна.

— Умову можна оскаржити, ти ж розумієш? Це обмеження права власності. Будь-який нормальний суд...

— Вадиме. Я не хочу нічого оскаржувати.

— Ні-ні, я не кажу, що треба. Я кажу, що можна. — Він підійшов, поклав руки мені на плечі. Теплі, важкі. — Сонце, ти втомилася. Ти тут дев'ять днів у цьому... — він обвів поглядом кухню, — ...середньовіччі. Без нормального душу, без інтернету. З якимось фермером на лаві. Ти не мусиш тут сидіти. Продаси свою частку, тобі ж пропонують, я знаю, і поїдемо додому.

Я завмерла.

— Звідки ти знаєш, що мені пропонують?

Пауза. Коротка. Мені здалося, що його пальці на моїх плечах на мить напружилися.

— Ти ж сама писала, — сказав він. — У вайбері. Що голова громади щось пропонував.

Я не писала. Я точно не писала, бо я взагалі майже не писала йому ці дні, тільки «доїхала», «похорон пройшов», «все нормально, втомилася». Я не писала про Щербаня. Я була певна.

Чи ні? Я тоді не спала дві доби. Може, писала й забула.

— Мабуть, писала, — сказала я.

Вадим усміхнувся й поцілував мене в лоба.

* * *

Матвій прийшов о сьомій вечора з бідоном молока й мовчки поставив його в сінях.

Тоді вийшов на подвір'я, взяв сокиру, що стояла біля клуні, і почав рубати дрова.

Я бачила його з вікна. Він ставив поліно на колоду, замахувався й бив. Раз. Поліно розліталося надвоє, а половинки відскакували в різні боки, ніби від вибуху. Він ставив наступне. Раз. Тріски летіли в усі боки, одна відскочила аж до ганку й ударилася в двері.

Дров у клуні було на два тижні. Я знала, бо сама їх рахувала, коли вперше топила піч.

— Він завжди такий? — спитав Вадим, стоячи поряд зі мною біля вікна. У руці в нього була чашка кави. Із моєї турки. Звареної мною, бо він сказав, що «тут же, мабуть, немає кавомашини, сонце, ну звари своєї, сільської».

— Який?

— Ну, такий. — Вадим зробив жест рукою. — Похмурий. Мовчазний. Як у фільмах про маніяків, які живуть у лісі й потім виявляється, що в підвалі в них...

— Вадиме.

— Я жартую. — Він усміхнувся. — Але він на мене дивиться так, ніби прикидає, як мене краще закопати. Біля криниці чи під вишнею.

Я подивилася у вікно. Матвій саме замахнувся сокирою, і поліно розлетілося на чотири шматки.

— Під вишнею, — сказала я. — Біля криниці ґрунт мокрий.

Вадим засміявся. Але якось непевно.

* * *

Він хотів лишитися на ніч.

Я це знала ще з того моменту, як він вийшов із машини. Шкіряна сумка через плече — це не букет троянд. Шкіряна сумка — це зубна щітка, зарядка й чиста сорочка на ранок.

— Тут немає місця, — сказала я.

— Є світлиця.

— Світлиця моя.

— Ну то й що. — Він обійняв мене ззаду, поклав підборіддя мені на маківку. — Ми два роки разом, сонце. Нам не вперше.

— Тут дитина.

— Дитина спить на печі. Вона не почує.

— Вадиме, — сказала я, і сама здивувалася тому, як твердо прозвучав мій голос, — тут дев'ять днів тому лежала моя баба. У цій світлиці. На лаві. Я не можу.

Він помовчав. Тоді поцілував мене в маківку й відпустив.

— Звісно, сонце. Я розумію. Я тоді тут, на кухні, на якійсь лавці. Не проблема.

На лаві лежала подушка Матвія.

Матвій, що якраз зайшов із оберемком дров, глянув на Вадима. Тоді на лаву. Тоді на мене. Нічого не сказав. Склав дрова біля печі й пішов у ванну.

Вадим подивився йому вслід, і в його очах майнуло щось неприємне. Але коли він повернувся до мене, там уже була звичайна, тепла, київська усмішка.

— Нічого. Я на табуретках. Як у студентстві.

* * *

Хата не пускала його.

Я не знаю, як інакше це сказати. Я провізорка, у мене є пояснення для всього, і я шукала їх весь вечір, а знаходила тільки дедалі абсурдніші.

Спершу двері. Вадим вийшов на ганок покурити (він курив тонкі дорогі сигарети, які пахли вишнею). Повернувся, і двері за ним не зачинилися. Він тягнув їх, штовхав, натискав плечем. Двері, які ще годину тому зачинялися легко й тихо, тепер упиралися, ніби їх розпирало зсередини. Між ними й одвірком лишалася щілина завширшки з долоню, і крізь неї в сіни тягло холодом.

— Розбухли, — сказав Матвій, виходячи з ванної. — Від дощу.