Частина 1. Глава 9. Дев'ятини

— Писала, — сказала я.

Дід Гордій не ворухнувся. Тільки пальці на штахетині стиснулися так, що побіліли кісточки.

Я стояла на холодному ганку, босоніж, у бабиній хустці, і не знала, що казати далі. Що вона дивилася на нього двічі на Трійцю, хоча Ганька казала, що один раз? Що вона хлюпнула йому водою в лице? Що вона ждала б його все життя? Що тринадцять сторінок поспіль вона писала «листа нема»?

Я не мала права. Це не мої слова. Це не мені писали.

— Що? — спитав він. Одне слово. Як камінь у криницю.

Я ковтнула.

— Що ви дурний, — сказала я. — Що ви полізли у Ворсклу по пояс по її вінок. У штанях.

Мені здалося, що він не дихає. А тоді щось змінилося в його обличчі. Зморшки біля очей, глибокі, як борозни на зораному полі, повільно зрушили, зібралися, і я зрозуміла, що він усміхається. Беззвучно. Так, ніби забув, як це робиться, і тепер згадує по одному м'язу.

— Дурний, — повторив він. — Було.

Він відпустив штахетину. Постояв ще мить, дивлячись на мене, на хустку, на вікна хати. Тоді повернувся й пішов у темряву, важко спираючись на палицю.

— Діду Гордію! — гукнула я.

Він зупинився. Не обернувся.

— Там ще є, — сказала я. — У зошиті. Багато.

Він довго мовчав.

— Не зараз, — сказав він нарешті. — Не готовий я ще, дитино.

І зник за вишнями.

Я стояла на ганку, поки не перестала відчувати ноги. Не готовий. Як і я. Баба написала: «Ярусі. Коли буде готова». Може, вона писала це й для нього теж.

Коли я повернулася в сіни, на лаві в кухні під ковдрою не спали. Я відчула це шкірою. Матвій лежав нерухомо, обличчям до стіни, але дихав не так, як дихають уві сні.

Я нічого не сказала. Він теж.

* * *

Дев'ятий день — це не похорон і не поминки. Це щось посередині. Як сказала мені Килина, яка з'явилася о сьомій ранку з двома мисками тіста й мішком картоплі: «Душа дев'ять днів у хаті, а на дев'ятий іде до Бога. А ми її проводжаємо. Щоб не заблукала».

— А як вона може заблукати?

— Ой, дитино, — Килина махнула рукою, з якої злетіло борошно, — душі, вони як люди. Без провідника й у трьох соснах заблукають.

Проводжали бабину душу всім селом.

До обіду в хаті вже кипіло. Жінки варили борщ у величезній каструлі, яку принесли з клубу. Ліпили вареники з картоплею й капустою, бо четвер, а не піст, але Килина сказала, що Явдоха м'яса не любила, то й не треба. Пекли пироги з калиною. Варили кутю з пшениці, з маком і медом, і Килина дозволила мені розтирати мак у макітрі, сказавши, що це найвідповідальніше доручення, бо «як мак погано розітреш, то й душі буде гірко».

Я терла мак сорок хвилин. Руки боліли. Мак ставав білим, як молоко, і пахнув так, що паморочилося в голові. Марічка, вже майже здорова, хоч і бліда, сиділа поряд на табуретці й облизувала макогона, коли я давала.

Матвій із ранку був на фермі. Повернувся о дванадцятій, переодягнений у чисту сорочку. Мовчки взяв у Килини каструлю з узваром і переніс до столу. Тоді другу. Тоді приніс із клуні лавки, бо стільців на всіх не вистачало. Жінки дивилися на нього й перешіптувалися. Він робив вигляд, що не чує.

О першій прийшов отець Михайло, і ми відслужили панахиду просто в хаті. Він співав, а жінки підхоплювали, і їхні голоси, старі, тремтячі, піднімалися до стелі, до хрестика на сволоку, і мені здавалося, що хата слухає. Що навіть піч слухає.

На вікні стояла склянка з водою, а на ній шматок хліба. На столі, з краю, стояла окрема тарілка, а на ній ложка куті й шматок пирога. Для неї. Біля тарілки горіла свічка.

Ніхто не сідав на те місце.

Потім ми сіли за стіл. Сорок людей у хаті, розрахованій на п'ятьох. Лікті до ліктів. Пахло борщем, воском, мокрими пальтами й людьми.

І почали згадувати.

Спершу тихо, обережно, як ступають на тонку кригу. Потім сміливіше. Дід Савка (той самий, що з гусаком) розповів, як Явдоха в сімдесят восьмому вправила йому вивих плеча одним ривком, а тоді налила стопку й сказала: «Пий, бо зараз кричатимеш». Він випив. Не закричав. Баба Горпина розповіла, як Явдоха лікувала її Василька від переляку, коли того вкусила собака, і як виливала віск над його головою, а віск застиг у формі собачої морди. Усі охнули. Отець Михайло делікатно закашлявся й сказав, що це, мабуть, збіг. Усі закивали.

Килина розповіла, як Явдоха в дев'яносто третьому, у найголодніший рік, роздавала людям картоплю зі свого погреба. Нікому не відмовляла. Навіть тим, хто плювався їй услід.

— Навіть Онисьці давала, — сказала Килина, понизивши голос. — Ониська тоді хворіла, тиф, чи що. Явдоха їй носила. Під двері ставила. А та брала й не дякувала.

Я подивилася на Матвія. Він сидів у кінці столу, біля дверей, як завжди найдалі від мене, і крутив у пальцях ложку. Коли Килина сказала «Онисьці», ложка в нього завмерла.

Віра, що сиділа поряд зі мною, тихо поклала мені руку на коліно під столом.

— Ти тримаєшся? — прошепотіла вона.

— Тримаюся.

— Брешеш.

— Брешу.

Вона стиснула мені коліно. Я їй була вдячна, як ніколи нікому в житті.

* * *

Ониська прийшла, коли вже подавали узвар.

Вона не постукала. Двері просто відчинилися, і вона стала на порозі, вся в чорному, з чорною хусткою на голові, і з тими самими очима-вуглинками, що блищали з-під хустки. У кухні запала тиша. Отець Михайло, що якраз щось розповідав про апостола Павла, замовк на півслові.

Ониська оглянула кухню. Стіл. Людей. Тарілку з кутею, що стояла для баби. Свічку.

Мене.

Вона повільно пройшла до столу, і люди розступалися перед нею, як розступаються перед зміюкою на стежці. Вона зупинилася біля окремої тарілки. Довго дивилася на неї. Тоді взяла ложку, що лежала поряд, зачерпнула куті з бабиної тарілки й з'їла.

Хтось охнув. Килина схопилася за серце.

— Онисько! — Отець Михайло підвівся. — Це ж для покійної...

— Знаю, для кого, — проскрипіла Ониська. — Хай знає, що я до неї прийшла. Хай знає, що я їм із її тарілки. Хай там, на тім світі, давиться.