Частина 1. Глава 8. Зошит

Я перегорнула сторінку о шостій ранку.

Не вночі. Вночі я поклала зошит під подушку й лежала з розплющеними очима, слухаючи, як дихає за стіною Марічка, як рипить лава під Матвієм, коли він перевертається, як шкрябає по даху гілка горіха. Я лежала й відчувала зошит під головою, як принцеса горошину, тільки горошина була завбільшки з цеглину і пахла бабою.

О шостій Матвій пішов на ферму. Я чула, як він тихо, щоб не розбудити нас, натягує в сінях гумаки, як рипить двері, як він на ганку на мить зупиняється, мабуть, дивиться на небо. Потім кроки по мокрій стежці.

Я сіла на ліжку, ввімкнула нічник, надягла окуляри. І розгорнула.

Друга сторінка була вже зовсім не старечим почерком. Він був юний, круглий, старанний, з нахилом вправо, як у відмінниці. Чорнило вицвіло до кольору слабкого чаю.

«Рецепти, які мені дала баба Секлета, і які я сама дізналася. Явдоха Гриценко. 1965».

А далі пішли рецепти.

«Від кашлю: липовий цвіт, підбіл, чебрець, по жмені, залити окропом, хай стоїть, поки вистигне. Пити теплим з медом. Малим давати по пів кухлика».

«Від живота, як пучить: кріп, насіння, ложку на склянку. Корові давати з відра».

«Як порізався: подорожник пом'яти, прикласти. Як дуже кров іде, то казати: "Стань, кров, як стала вода в Йордані"».

Я провела пальцем по рядках. Подорожник, Plantago major, має кровоспинну й ранозагоювальну дію за рахунок аукубіну й танінів. Кріп, Anethum graveolens, вітрогінний. Липа, підбіл, чебрець. Усе правильно. Усе, чорт забирай, правильно, тільки без латинських назв.

На п'ятій сторінці рецепти перервалися.

Посеред аркуша, між «від зубного болю: шавлія, полоскати» і «як корова не доїться», було написано іншим чорнилом, синім, яскравішим, ніби похапцем:

«12 червня 1966 р. Сьогодні на Трійцю бачила Гордія Вернигору. Він стояв біля церкви з хлопцями. Він на мене подивився. Двічі. Ганька каже, що один раз, а другий раз він на голубів дивився. Але я знаю, що двічі».

Я засміялася вголос. Тихо, в долоню, щоб не розбудити Марічку.

А тоді перестала сміятися, бо прочитала ім'я ще раз.

Гордій Вернигора.

Дід Гордій. Той, що стояв на колінах біля могили. Той, що лишив проліски на ганку. Той, що вночі відривав дошку в паркані, щоб Марічка могла бігати до баби через садок.

Матвіїв дід.

* * *

Я читала до восьмої. Я забула про каву, про Марічку, про те, що треба розтопити піч. Я сиділа на ліжку, закутавшись у ковдру, і читала, як читають роман, від якого не можна відірватися.

Тільки це був не роман.

«3 липня 1966 р. Гордій приходив до криниці. Казав, що по воду. А в нього вдома своя криниця є, я ж знаю. Він стояв і дивився, як я відро тягну. А тоді взяв і витяг сам. Я кажу: я й сама вмію. А він каже: я знаю, що вмієш, я просто хотів, щоб ти мені руки показала. Я кажу: нащо тобі мої руки? А він каже: щоб знати, чи вони такі гарні зблизька, як здалека. Я йому водою в лице хлюпнула. Він сміявся».

«6 липня 1966 р. Купала. Плели вінки. Я свій пустила по Ворсклі, і він поплив, а тоді закрутився біля верби й зачепився. Ганька каже, що це погано, що не вийду цього року заміж. А я й не хочу цього року. Мені сімнадцять. А Гордій мій вінок відчепив. Ліз у воду в штанях по пояс. Приніс мені мокрий. Сказав: тепер він мій, твій вінок. Я сказала: дурний ти, Гордію. Він сказав: дурний. Тільки ти нікому не кажи».

«10 липня 1966 р. Мама сказала, що Палажка Вернигорова на базарі казала, що Гриценкова дочка нишпорить біля їхньої хати, як руда лисиця. І що ми голота. І що Гордій їй не пара. Мама плакала. А я не плакала. Я пішла до криниці й набрала води, і відро було повне, і вода була холодна, аж зуби ломило. І я подумала, що нехай Палажка каже що хоче. Вода від того не стане теплішою».

Я відірвалася від зошита й подивилася у вікно. Внизу, під горбом, серед верболозу, сіріла криниця. Та сама. Шістдесят років тому біля неї стояла сімнадцятирічна дівчина з повним відром і думала, що вода від чужих слів не стає теплішою.

Я повернулася до зошита.

«19 серпня 1966 р. Спас. Святили яблука й мед. Гордій приніс мені свій мед, зі своїх вуликів. Сказав, що в нього буде двадцять вуликів, як він прийде з армії. І хата. І щоб я ждала. Я сказала, що ще не знаю, чи ждатиму. А сама знаю. Петро Ковальчук ходив за мною від церкви до хати й казав, що Вернигори мене за людину не мають, а він має. Петро добрий. Тільки в Петра очі холодні. А в Гордія як вуглики».

Петро Ковальчук. Мій дід. Той, що втопився у Ворсклі в сімдесят дев'ятому, коли мамі було чотири.

У того вуха холодні, сказала мені баба, коли мені було десять, про сина листоноші. Не той.

Я перегорнула ще.

«14 жовтня 1966 р. Покрова. Гордій подарував мені хустку. Синю, шовкову, з білими квітами. Купив у Полтаві. Каже, на Покрову дівчину хусткою покривають, щоб була його. Я хустку взяла. Я не знаю, що мені тепер робити. Через тиждень він іде в армію. Три роки. Каже, буде писати щотижня. Каже, щоб я ждала. Я сказала, що ждатиму. Я скажу правду, тут, у зошиті, бо більше нікому не можу: я ждатиму його хоч усе життя».

Я поклала зошит на коліна. Мені стало важко дихати.

Хоч усе життя.

А вона вийшла заміж за Петра. З холодними очима. Чому?

Я гортала далі. Наступні сторінки знову були рецептами. «Від безсоння: м'ята, хміль, меліса». «Від нервів: валеріана, собача кропива». «Як дитина лякається: вилити віск». А між рецептами, дрібно, в кутиках, на полях, короткі записи, без дат:

«Листа нема».

«Листа нема».

«Ходила на пошту сама. Сказали, нема».

«Листа нема».

Сторінка за сторінкою. Рецепт, і на полі — «листа нема». Ще рецепт — «листа нема». Я перегорнула сім сторінок, і на кожній, у кутику, тим самим круглим почерком, дедалі дрібнішим, дедалі тоншим, як голос, що слабне:

«Листа нема».

На восьмій сторінці я закрила зошит.

Мені треба було встати. Розтопити піч. Зварити кашу. Дати Марічці ліки.