Частина 1. Глава 7. Ліки і замовляння

— Протяг, — сказала я.

Голос у мене був упевнений, твердий і цілком провізорський. Таким голосом я кажу клієнтам «це не алергія, це побічна дія». Таким голосом я казала собі в дитинстві, що під ліжком нікого немає.

— Злива. Вітер. У світлиці я на ніч відчинила кватирку. Тиск повітря змінився, клямка тугенька, але не замкнена, от і...

Матвій мовчки пройшов через кухню, поклав синю сумку біля мене на лежанку, тоді підійшов до дверей світлиці. Постояв на порозі, вдивляючись у темряву. Я бачила його спину. Бачила, як він повільно, ніби проти власної волі, простягнув руку й узявся за клямку.

Двері зачинилися з тихим клацанням.

— Протяг, — повторив він, не обертаючись.

— Протяг.

Ми обоє знали, що кватирку в світлиці я зачинила ще ввечері, бо змерзла. Ми обоє нічого не сказали.

Марічка на лежанці вже не дивилася на двері. Вона дивилася на стелю і щось тихо мурмотіла, швидко, незрозуміло. Я розстебнула сумку.

* * *

Аптечка в мене була така, що могла б обслуговувати невеличку експедицію в Гімалаї. Вадим сміявся з неї, коли ми їздили в Карпати: «Сонце, ти береш більше ліків, ніж одягу». Я брала. Бо одного разу, на першому курсі, я поїхала з подругами на Шацькі озера без аптечки, і в подруги на третій день почалася ниркова коліка, а найближча аптека була за п'ятдесят кілометрів. Я досі пам'ятаю, як вона кричала.

Відтоді я беру все.

— Скільки вона важить? — спитала я, розкладаючи на ковдрі коробочки.

— Що?

— Вага. Скільки кілограмів? Мені треба порахувати дозу.

Матвій кліпнув. Я бачила, як він намагається згадати, і як у нього не виходить, бо в голові в нього зараз не було ні цифр, ні слів, тільки одне велике червоне «горить».

— Двадцять... двадцять один? У вересні в садочку зважували. Двадцять і вісімсот.

— Добре. — Я витягла дитячий ібупрофен у суспензії, мірний шприц. — Двісті міліграмів. Десять мілілітрів. Підніми їй голову.

Він підняв. Обережно, як піднімають щось скляне. Марічка закапризувала, завертіла головою, заплакала, сухо, без сліз. Я тихо говорила їй щось, сама не пам'ятаю що, про полуничку, про те, що ліки солодкі, про Мраку, яка теж колись пила такі ліки і стала від цього чорною. Марічка ковтнула.

— Тепер обтирання. — Я підвелася. — Тепла вода, не холодна, не горілка, не оцет. Миска, рушник. І зніми з неї цю ковдру, вона під нею, як у духовці.

— Вона ж мерзне. Її трусить.

— Її трусить, бо температура ще піднімається. Мозок думає, що їй холодно. Мозок помиляється. — Я вже була біля печі, наливала з чайника в бабину емальовану миску. — Тонке простирадло. Не ковдру.

Він робив усе, що я казала. Без питань. Знімав ковдру, приносив рушник, тримав Марічку, поки я обтирала їй ручки, ніжки, шию. Його руки, великі, з подряпинами, з мозолями від вил і лопат, рухалися з такою обережністю, що в мене стискалося в горлі.

Двадцять хвилин. Тридцять. Я міряла. Тридцять дев'ять і чотири. Тридцять дев'ять і дві.

— Горло, — сказала я. — Подивимося горло.

Ліхтарик, чайна ложечка замість шпателя. Марічка не хотіла відкривати рота, ворочалася, хникала. Матвій узяв її на руки, посадив собі на коліна, обійняв так, щоб вона не могла вивернутися, і щось сказав їй на вухо. Вона відкрила рота.

Горло було червоне. Мигдалики набряклі, але без нальоту. Ні гнійних пробок, ні плівок.

— Не ангіна, — сказала я. — Схоже на вірус. Подивимося до ранку. Якщо з'явиться наліт або висип, або вона почне задихатися, або будуть судоми, тоді будемо чекати швидку хоч до обіду. А поки чекаємо.

— Чекаємо, — повторив він. Голос у нього був глухий.

Він так і сидів на лежанці з Марічкою на руках. Вона вже не плакала. Вона лежала в нього на грудях, гаряча, червона, і дихала часто-часто, а він гладив її по голові. По кісках, що розплелися й розсипалися по його футболці.

Я сіла на табуретку навпроти.

Надворі гупала злива. У печі доходили дрова. Мрака сиділа на скрині біля дверей світлиці й не зводила очей із дверей, ніби вартувала.

* * *

О третій сорок температура тримала на тридцяти восьми й восьми.

О четвертій Марічка прокинулася. Подивилася на мене каламутними, блискучими очима.

— Ярино, — прошепотіла вона. — А баба Явдоха казала слова. Як у мене жар був. Ти знаєш?

— Які слова, сонечко?

— Ну, слова. — Вона облизала сухі губи. — Шепотіла. І жар уходив. Ти ж відьма. Ти знаєш.

Я відчула, як Матвій поруч напружився. Кожним м'язом.

— Я не знаю, Марічко, — сказала я. — Я провізорка. Я дала тобі ліки. Ліки допоможуть.

— Ну скажи, — попросила вона. І заплакала. Тихо, жалібно, як плачуть хворі діти, коли в них уже немає сил на справжній плач. — Ну будь ласочка. Скажи слова. Як баба.

Я подивилася на Матвія.

Він дивився на мене. І в його очах я побачила все одразу: заборону, страх, гнів, безпорадність. «Нічого з того, що на горищі». «Ніяких трав». І ще дещо. Те, що він сам, напевно, не хотів би, щоб я побачила. Благання.

Зроби, що хочеш. Тільки хай вона перестане плакати.

Я пересіла на лежанку поряд із ними. Поклала долоню Марічці на гарячий лоб.

І з якогось дуже глибокого, дуже давнього місця, з того літа, коли мені було сім, і я лежала на цій самій лежанці з запаленням вуха, а баба сиділа поряд і гладила мене по голові шорсткою, теплою рукою, підійшли слова. Я не знала, що пам'ятаю їх. Я не згадувала їх дев'ятнадцять років.

Я заговорила тихо, ледь чутно, як баба:

— Іди, жаро, з білого тіла, з гарячої голови, з червоної крові. Іди на очерета, на болота, де півні не співають, де люди не ходять, де вітер не віє. Там тобі гуляти, там тобі пропадати. А Марічці спати, рости, здоровою бути. Хай буде так, як я кажу, а не так, як ти хочеш.

Мені здалося, що в хаті стало тихіше. Навіть злива ніби вщухла. Хоча, мабуть, просто вітер змінився.

Марічка заплющила очі. Видихнула довго, з присвистом через щербинку.