Частина 1. Глава 6. Правила спільного побуту

О шостій сорок ранку я написала правила.

Великими літерами, маркером, на звороті старого календаря з котиками за 2019 рік, який знайшла в шухляді серванту. Котики були пухнасті, рожевощокі й зовсім не схожі на Мраку, яка сиділа на столі просто посеред аркуша й заважала мені писати, лягаючи на кожне слово, щойно я його закінчувала.

ПРАВИЛА СПІЛЬНОГО ПОБУТУ
(хутір Сива Криниця, з 26.10 до 29.11)

1. Ванна: з 6:00 до 6:30 — М. З 6:30 до 7:00 — Я. Вечір — за домовленістю. Бойлер на 50 літрів. Не мийтеся 40 хвилин. Інші теж люди.
2. Піч топить той, хто перший встав.
3. Їжа: кожен готує собі сам. Дитина їсть те, що їй дадуть, і моркву теж.
4. Світлиця — моя територія. Кухня — спільна. Лава — твоя. Сіни — нейтральні води.
5. Коту не можна на стіл.
6. Ніяких сварок при дитині.
7. До півночі обоє вдома. Без винятків.
8. Розмови про бабу — тільки за згодою обох сторін.

Я подумала й дописала:

9. Не дивитися на мене, як на таргана.

Тоді закреслила дев'ятий пункт. Тоді написала знову. Тоді закреслила ще раз, жирно, і поверх написала: «9. Не курити в хаті». Бо він курив. Учора ввечері на ганку, а запах тягнувся в сіни.

Мрака лягла на «коту не можна на стіл» і подивилася на мене з виразом абсолютного, космічного презирства.

— Це не про тебе, — сказала я. — Це абстрактний кіт.

Мрака повільно відвернулася. Вона, судячи з усього, абстрактних котів не поважала.

Я пришпилила календар до дверей у сінях бабиними кнопками, іржавими, з зеленими голівками. Відступила. Подивилася.

Виглядало як документ. Як протокол. Як договір про перемир'я між двома державами, які формально не воюють, але пограничники стріляють.

Мені стало трохи легше.

* * *

Він вийшов із ванної о шостій сорок вісім, тобто на вісімнадцять хвилин пізніше, ніж передбачав пункт перший, з мокрим волоссям, у сірій футболці й тих самих робочих штанях, і з рушником на шиї. Зупинився в сінях, подивився на двері. Читав довго. Я бачила, як у нього рухаються очі, рядок за рядком, і як на шостому пункті щось смикнулося в кутику рота.

На дев'ятому, закресленому, він затримався найдовше. А тоді повернув голову й подивився на мене поверх Мраки, яка вмивалася на столі.

— «Не дивитися на мене, як на таргана»? — спитав він.

У мене спалахнули вуха. Закреслювала я, виявляється, недостатньо жирно.

— Там написано «не курити в хаті».

— Там написано і те, й те.

— Пункт дев'ятий скасовано.

— Шкода. — Він витер волосся рушником. — Я тільки хотів спитати, як треба дивитися на тарганів, щоб не порушувати.

— Ти завжди такий дотепний о шостій ранку?

— Шоста сорок вісім. — Він кивнув на перший пункт. — І ти мені вже винна дванадцять хвилин ванни, бо я свої відбув із запізненням через бойлер, який не гріє. Хто писав про сорок хвилин, той не знає цього бойлера. Цей бойлер гріє двадцять хвилин на п'ять хвилин води.

Я відкрила рота. Закрила. Він пройшов повз мене на кухню, зняв із печі чайник, налив собі в бабину кружку з облупленим маком на боці й випив стоячи, дивлячись у вікно.

— І ще, — сказав він, не обертаючись. — Пункт третій. Дитина морквину не їсть. Ти нічого з цим не зробиш. Я пробував шість років.

— А я спробую.

— Спробуй. — Він поставив кружку. — Тільки в мене одне прохання.

— Яке?

Він обернувся. Подивився на мене. Не як на таргана. По-іншому. Зосереджено, важко.

— Не давай їй нічого. Ніяких чаїв, ніяких трав. Нічого з того, що на горищі. Якщо вона захворіє, кличеш Віру або мене. Ясно?

Він сказав це спокійно. Але я почула, як за цим спокоєм щось натягнулося, як струна, що от-от лусне.

— Ясно, — сказала я.

Він кивнув і вийшов. На ганку свиснув, гучно, у два пальці, і десь далеко, на фермі, відгукнувся басом Буян.

* * *

Марічка прокинулася о восьмій і одразу заявила, що в неї «сопельки», що вона не піде в садочок, бо садочок у неділю. Я сказала, що сьогодні понеділок. Вона сказала, що в неї «внутрішня неділя», бо вчора був похорон, а після похорону завжди неділя.

Логіка була бездоганна. Я відступила.

Ми снідали вдвох. Я зварила вівсянку на молоці з ферми (бідон стояв у сінях, його приніс Матвій о сьомій, мовчки поставив і пішов) і поклала зверху бабиного варення з вишень. Марічка їла, розмазуючи варення по всій тарілці, щоб каша стала рожевою, і безперервно говорила.

Я дізналася, що Мрака вміє відчиняти двері лапою. Що в Буяна є блохи, але тато каже, що немає. Що в садочку є хлопчик Тимко, який з'їв дощового черв'яка за п'ять гривень. Що мама живе в Польщі, у Кракові, і робить людям нігті, і в неї є новий чоловік, Збишек, і Збишек смішно говорить «дзєнькуєн». Що мама дзвонить по неділях. Не кожної неділі. Іноді.

Вона сказала це рівно, між черв'яком і нігтями, і зачерпнула ще ложку каші.

— А баба Явдоха мене вчила трав, — сказала вона, облизуючи ложку. — Це ромашка, це чебрець, а це не можна, це вовчі ягідки. Вона мені все показувала. Тільки тато не знав.

— Чому не знав?

— Бо тато баби Явдохи не любив. — Марічка подивилася на мене дуже серйозно. — Він казав, щоб я до неї не ходила. А я ходила. Через садок. Там є дірка в паркані, за третьою вишнею. Вона мені пиріжки з маком пекла. І казала: «Ти, Марічко, мій тайний агент».

Я засміялася. Не стрималася.

— А тато не знав?

— Тато знав, — сказала Марічка. — Він дірку тричі забивав. А баба Явдоха її тричі відривала. Ну, не сама. Їй дід Гордій допомагав. Уночі. Я бачила з вікна.

Ложка завмерла в мене на півдорозі до рота.

— Дід Гордій?

— Ага. — Марічка вишкрібала тарілку. — Він приходив, дошку відривав і йшов. А баба Явдоха вранці виходила, дивилася на дірку й сміялася. Сама собі. Тихо так. А чого вони так робили, Ярино? Це гра така?

Я дивилася на неї. На рожеве від варення підборіддя, на щербину, на чорні батькові очі.