Частина 1. Глава 5. Матвій. Хата, в яку я обіцяв не заходити

Лава була коротка.

Я це зрозумів десь о першій ночі, коли ноги вже вдруге з'їхали з краю й повисли в повітрі, а шия затерпла так, що хруснула, коли я повернув голову. Лава була зроблена для людини метр шістдесят. Для баби. Або для дитини. Не для мене.

Я лежав у темряві, накрившись своєю ковдрою, і слухав хату.

Хата не спала. Вона рипіла, зітхала, потріскувала. У печі доходили вуглини й час від часу тихо осідали, і тоді на стелі мигтіли червоні відблиски. За вікном капало з ринви: кап, кап, кап. Десь на горищі шурхотіло, миші або вітер у пучках сухої трави. Годинник на стіні мовчав, бо його зупинили, і від цієї мовчанки було гірше, ніж від тікання.

Пахло травами. Скрізь. Від стін, від стелі, від подушки, хоча подушка була моя. Чебрець, м'ята, щось гірке, полин, мабуть. І ще віск. І ще щось, що я впізнав одразу, з першого вдиху, щойно переступив поріг, і від чого в мене стиснулося в грудях так, що я мусив зупинитися.

Так пахло від мами тієї зими.

Я лежав і дивився в стелю. Сволок, темний, із вирізаним хрестиком посередині. Дошки стелі, побілені, з тріщинками. Я знав цю стелю. Я ніколи не був у цій хаті, а знав її, бо вона снилася мені двадцять один рік.

* * *

Мені було дванадцять.

Лютий дві тисячі п'ятого. Сніг по коліна, морози такі, що вночі тріщали дерева в садку. Мама хворіла з осені. Вона казала, що це застуда, потім що це нерви, потім що це «по-жіночому, тобі не треба знати». Вона схудла. Вона перестала співати, коли пекла хліб. Вона спала вдень, чого ніколи не робила. А вночі, я чув через стінку, ходила по кухні, туди-сюди, туди-сюди, і іноді тихо стогнала, ніби їй було боляче, але вона не хотіла, щоб хтось чув.

Батько тоді вже жив у Харкові. Поїхав на заробітки, а потім там і лишився, з іншою жінкою. Дід Гордій був на фермі, яка тоді була не фермою, а трьома коровами й старим хлівом. Ониська приходила варити. Бабуся Марфа ще була жива й плакала по кутках.

Ніхто мені нічого не казав.

Однієї ночі я прокинувся від того, що грюкнули сінешні двері. Я підійшов до вікна. Надворі світив місяць, такий яскравий, що сніг аж синів. І я побачив маму. Вона йшла через садок. У старому пальті, у валянках, у хустці. Повільно. Зупиняючись. А тоді вийшла за хвіртку й пішла дорогою вниз. До хутора.

До відьми.

Я знав, хто там живе. Усі знали. Баба Ониська казала, що Ковальчучка наврочує корів і пускає лихо на людей. Що від неї Петро втопився. Що вона знається з нечистим. Що до неї ходять тільки ті, кому вже нема на що надіятися. Мені було дванадцять, і я вірив кожному слову.

Я вдягнувся й пішов слідом.

Я стояв за вишнями, у снігу по коліна, і дивився, як у хаті горить світло. Я бачив тінь за фіранкою. Дві тіні. Одна сиділа, друга стояла над нею. Довго. Годину. Може, більше. Я замерз так, що не відчував ніг. А тоді двері відчинилися, і мама вийшла. Вона тримала в руках щось загорнуте в білу тканину. Вона йшла ще повільніше, ніж туди.

А за нею на ганок вийшла відьма. Висока, з розпущеним сивим волоссям, у довгій сорочці, з хусткою на плечах. Вона дивилася мамі вслід. А тоді підняла руку й перехрестила її спину. Тричі.

Через шість днів мама померла.

Мені ніхто нічого не пояснив. Мені сказали: серце. Мені сказали: Бог забрав. Ониська на поминках, налита наливкою, сказала комусь на кухні, думаючи, що я не чую: «Це все її трави. Відьмині. Я казала Олені, не ходи до неї. Не послухала».

Я пішов на хутір наступного ранку. Я стояв біля цієї самої хвіртки й кидав камінням у ці сині віконниці. Одна шибка тріснула. Відьма вийшла на ганок, подивилася на мене. Я кричав. Не пам'ятаю що. Щось страшне, щось таке, чого дванадцятирічні не мають знати. Вона мовчала. Вона стояла й слухала. А коли я замовк, бо скінчилося повітря, вона сказала:

— Прийдеш, як виростеш. Тоді й поговоримо.

І пішла в хату.

Я не прийшов. Я виріс, вивчився, поїхав у Францію, повернувся, збудував сироварню, одружився, став батьком, розлучився. Двадцять один рік я ходив повз цю хату. Мої корови пили воду з її криниці, бо дід колись домовився з нею, сам, без мене, і я ненавидів його за це, але воду брав, бо кращої води для сиру не було на всю Полтавщину. Я кивав їй, коли зустрічав на дорозі. Вона кивала мені. Ми не сказали одне одному ні слова.

І ось за тиждень до смерті вона прийшла до моїх воріт.

Я пам'ятаю, як вона стояла там. Маленька, зігнута, з палицею. Зовсім не та висока жінка з розпущеним волоссям. Я не відчинив хвіртки. Я вийшов і став по той бік сітки.

Вона простягла мені ключ на червоній нитці.

— Віддаси моїй Ярусі, — сказала вона. — Як приїде.

— А чому я?

— Бо ти, Матвійку, виріс. — Вона подивилася на мене знизу вгору, і очі в неї були молоді, ясні, сірі, страшно молоді на цьому старому обличчі. — А поговорити ми так і не встигли. То вже вона з тобою поговорить.

Вона пішла. Я стояв і тримав ключ. А потім сів на сходи біля корівника й викурив пів пачки цигарок, хоча кинув два роки тому.

Звідки, чорт забирай, вона знала, що я обов'язково віддам?

* * *

Десь о пів на третю я почув голос.

Він ішов із кухні, з того кутка, де стояв стіл. Ні, не з кухні. Я ж лежав у кухні. З-за дверей світлиці. Тихий, жіночий. Я підвівся на лікті.

Двері світлиці були прочинені. Крізь щілину пробивалося слабке світло, мабуть, від телефона. І голос.

— ...ну от і що мені робити, га? Скажи. Ти ж тут жила. Ти все знаєш.

Мовчання.

— Двадцять тисяч. Ти уявляєш, що таке двадцять тисяч? Я за них могла б... Ну, могла б. Багато чого. А він тепер тут. На лаві. Хропе.

Я не хропів. Я лежав і не дихав.

— Не хропе, — виправився голос. — Не спить. Я знаю, що він не спить. Він же ж лежить, як колода, і слухає. Йому погано тут, ти знаєш? Я бачила, як він на поріг ступив. Наче на цвяхи.

Мовчання. Шурхіт.

— А баба мені написала, щоб я з ним не сварилася. А я посварилася. Вже двічі. Ні, тричі. І ще, мабуть, посварюся. Бо він нестерпний. Він дивиться, як на... на... я навіть не знаю, як на що. Як на таргана на білій скатертині.