Частина 1. Глава 4. Заповіт

О дев'ятій п'ятдесят у хаті пахло кавою, яку я зварила в бабиній емальованій турці з відбитим носиком, і воском, який ще не вивітрився зі світлиці. Я відчинила там вікно на ніч, як сказала Килина, «щоб душа мала куди вийти, як захоче». Душа, судячи з холоду в кімнаті, виходити не поспішала, зате вийшло все тепло.

Я сиділа на кухні в светрі й пуховій бабиній хустці, наскрізь пропахлій чебрецем. Хустку я знайшла на цвяшку біля печі. Там само, на тому самому цвяшку, висів полотняний мішечок на червоній нитці, туго набитий чимось сухим і запашним. Оберіг. Баба носила його на шиї, скільки я її пам'ятала, і казала, що в ньому полин від лихого ока, чебрець від лихих снів і звіробій від лихих людей.

Я провізорка. Я знаю, що Artemisia absinthium містить туйон, Thymus serpyllum має антисептичні властивості, а Hypericum perforatum взаємодіє з половиною препаратів у моїй аптеці, від оральних контрацептивів до антидепресантів. Жодна з цих рослин не захищає від людей.

Я наділа мішечок на шию о сьомій ранку й заховала під светр.

Просто тому, що він пах бабою.

Мрака сиділа на підвіконні, дивилася на дорогу й нервово била хвостом. Вона почула машину раніше за мене.

* * *

Людмила Петрівна приїхала на темно-зеленій «Шкоді», рівно о десятій. Не о дев'ятій п'ятдесят дев'ять і не о десятій нуль одна. Вона ввійшла в хату з чорною шкіряною папкою під пахвою, витерла ноги об ганчірку на порозі (тричі, ретельно), подивилася на ікони, на завішені дзеркала, на кішку, на мене. І сказала:

— Другого спадкоємця ще немає.

Не питання. Констатація з ноткою невдоволення, як у вчительки, що бачить порожню парту.

— Він прийде? — спитала я.

— Я йому повідомила. — Нотаріус сіла за стіл, розклала папери, поправила окуляри на ланцюжку. — Чекаємо п'ять хвилин. Потім я оголошую без нього, а він потім підписує, що ознайомлений.

Я налила їй кави. Вона подивилася на чашку з квіточками, на турку, на мене і, здається, вперше за весь час трохи потеплішала.

— Явдоха Микитівна варила каву в цій самій турці, — сказала вона. — З кардамоном. Я пила в неї щоразу, як приїздила.

— Ви часто приїздили?

— Останні два роки — так. — Вона відпила ковток і більше нічого не пояснила.

На дорозі загарчав мотор. Не той, якого я чекала. Важкий, упевнений, як у позашляховика. Мрака на підвіконні сплюснула вуха й зашипіла.

Через хвіртку зайшов чоловік. Гладкий, але не огрядний, а такий, знаєте, щільно збитий, як мішок із цементом. Шкіряна куртка, джинси, черевики, які коштували, мабуть, як моя місячна оренда. Лисина, ретельно замаскована зачесаним набік волоссям. Широке червонувате обличчя з усмішкою, яка займала його повністю, від вуха до вуха, і при цьому ніяк не торкалася очей.

На зап'ясті в нього блищав масивний золотистий годинник.

Він постукав у двері, але не чекав, поки відчинять. Зайшов, витираючи ноги об ганчірку один раз, недбало.

— Людмило Петрівно! Моє шанування! — Він потиснув нотаріусові руку, тоді повернувся до мене. — А це, мабуть, онука! Ярино... Сергіївно, так? Щербань. Кирило Іванович. Голова нашої Ворожбинської громади. Прийміть мої щирі співчуття. Велика втрата для села. Велика!

Його долоня була м'яка, волога й наполеглива. Він тримав мою руку довше, ніж треба, і накрив її другою долонею, як роблять політики на зустрічах із виборцями.

— Дякую, — сказала я, вивільняючи пальці.

— Кириле Івановичу, — сказала нотаріус тоном, від якого в мене в аптеці замовкали навіть найнахабніші клієнти, — ви тут з якою метою?

— Ну як же, Людмило Петрівно! — Щербань розвів руками. — Явдоха Микитівна — людина громади. Її хата, її земля, це ж частина нашого села, нашої історії. Я, як голова, маю бути в курсі. Мало що. Може, треба буде щось оформити, допомогти. Ярина Сергіївна ж із Києва, людина нова, наших порядків не знає.

Людмила Петрівна подивилася на нього поверх окулярів. Довго. Мовчки.

— Заповіт оголошується спадкоємцям, — сказала вона. — Сторонні особи присутні за згодою спадкоємців.

— Ярино Сергіївно, ви ж не проти? — Щербань усміхнувся мені ще ширше, хоча здавалося, що ширше вже нікуди.

Я відкрила рота. Мама сказала б «проти». Вадим сказав би «а чому б і ні, хай буде свідок». Баба...

— Проти, — сказав хтось від дверей.

Ми всі троє обернулися.

На порозі стояв Матвій. Він знову був у светрі й гумаках, ніби вчорашній чорний костюм був маскарадом, який він скинув, щойно зміг. У волоссі в нього застрягла соломинка. Від нього пахло холодом, коровами й свіжим сіном, і цей запах раптом заповнив усю кухню, витіснивши каву й віск.

Він не дивився на мене. Він дивився на Щербаня, і в його погляді не було нічого, крім спокійного, крижаного презирства.

— Я спадкоємець, як я зрозумів, — сказав він. — І я проти. Кириле, вийди.

Щербань засміявся. Сміх був дзвінкий і зовсім не веселий.

— Матвію, ну ти що, ми ж свої люди...

— Ми не свої люди. — Матвій зробив крок усередину й відступив від дверей, звільняючи прохід. Жест був цілком ввічливий. І цілком однозначний. — Ти щойно хотів купити в мене луг під свердловину. Минулого тижня. Я тобі відмовив. Сьогодні ти прийшов слухати заповіт жінки, у якої та сама криниця. Вийди, Кириле. Будь ласка.

Слово «будь ласка» прозвучало як ляпас.

Щербань перестав усміхатися. Без усмішки його обличчя стало іншим: м'ясистим, важким, із маленькими уважними очима. Він подивився на Матвія. Тоді на мене. Тоді на нотаріуса.

— Як скажете, — сказав він. — Я буду надворі. Мало що.

Він вийшов. Двері грюкнули. Мрака на підвіконні вигнула спину і, мені здалося, задоволено фиркнула.

Матвій зачинив двері. Сів на табуретку біля печі, найдалі від мене, яка тільки була в кухні. Склав руки на грудях.

— Починайте, — сказав він нотаріусові.

Мені він не сказав навіть «доброго ранку».

* * *

Людмила Петрівна читала повільно, чітко, з паузами там, де стояли коми. Я чула її голос, наче крізь вату.