Частина 1. Глава 3. Похорон

Уночі я не спала.

Я сиділа в світлиці на табуретці біля лави, на якій лежала баба, і дивилася, як горить свічка в її складених руках. Так було треба. Килина сказала: «Покійницю на останню ніч саму не лишають, бо душа ще тут, ходить по хаті, прощається». Я не вірю в душу, що ходить по хаті. Але я сиділа.

Килина лишилася спати на лежанці в кухні, і її хропіння було чути навіть крізь зачинені двері, рівне, басовите, як у трактора на холостому ходу. Віра поїхала о десятій, бо в неї вранці був виклик у сусіднє село. Кішка Мрака лежала на скрині, згорнувшись чорним клубком, і не спала теж. Щоразу, коли я рухалася, вона розплющувала одне жовте око.

Баба була маленька. Я пам'ятала її високою, сильною, з руками, якими вона могла витягти відро з криниці одним рухом. А тепер вона була маленька, як дитина, з гострим носом, з глибокими зморшками біля губ, із сивими, ще густими бровами. Хтось, Килина, мабуть, зав'язав їй на голові нову хустку, білу з червоними трояндами. Я цю хустку пам'ятала: баба вдягала її на Великдень і на Спаса, і більше ніколи.

Пальці в неї були жовті й прозорі, як віск. На середньому пальці лівої руки біліла смужка шкіри, ніби там довго було кільце, а потім його зняли.

Обручки я в неї ніколи не бачила. Ніколи.

Звідки смужка, бабо?

Свічка затріщала. Віск скотився на її пальці, і я машинально простягла руку, щоб витерти, і зупинилася. Торкнутися було страшно. Не мертвого тіла, мертвих тіл я не боялася, я два місяці практики провела в патанатомії. Страшно було торкнутися саме її. Бо тоді вона стала б справжньою. Тоді все стало б правдою.

О третій ночі, як у аптеці, я нарешті простягла руку й поклала її на бабині пальці.

Вони були холодні й тверді.

Я сиділа так до світанку, і ні разу не заплакала.

* * *

Хоронити почали о дев'ятій.

Я не знала, що похорон у селі — це вистава, у якій кожен знає свою роль, крім тебе. Жінки приходили з самого ранку, і кожна щось несла: хліб, загорнутий у рушник, пакет цукру, банку меду, свічки, вишиті рушники. Вони клали все це на стіл у кухні, крестилися на покуть, де під рушниками темніли ікони, підходили до лави, дивилися на бабу, хитали головами і щось шепотіли.

А потім шепотіли одна одній.

Я чула. Вони думали, що я не чую, бо я стояла біля печі в чорній сукні, яку Віра позичила мені, бо моя була занадто коротка «для такого», і нікого не впізнавала. Але я чула.

— Тиха лежить.

— А чого б їй не лежати. Своє зробила.

— Кажуть, перед смертю ворона на хаті сиділа три дні.

— Не ворона, а сова. Килина бачила.

— А онука ж яка, га? Городська. Чотирнадцять років не їздила, а тепер, бачиш, хату ділити.

— Тихо ти.

— А що тихо? Хата ж гарна. І земля біля криниці.

— Ой, та нащо та земля, як вона закляла її.

— Хто закляв?

— Ну, Явдоха ж. Казали, хто ту криницю чіпатиме без її дозволу, тому вона руки висушить.

Я стиснула пальці в кулаки. Нігті впилися в долоні. Від цього стало легше. Біль, на відміну від плітки, хоча б мав чітку локалізацію.

Тітка Килина, що поралася біля столу, почула теж. Вона обернулася до жінок і так глянула на них, що ті замовкли й засовалися, наче їм за комір насипали кропиви.

А потім прийшла вона.

Я зрозуміла, що це хтось важливий, раніше, ніж побачила. У сінях хтось ойкнув, у кухні всі замовкли, жінки розступилися, і на порозі стала стара в чорному. Чорна хустка, низько насунута на лоб, чорна плюшева куртка, чорна спідниця до п'ят. Обличчя сухе, жовтувате, з гострим підборіддям і запалими щоками, а очі, маленькі, чорні, блищали з-під хустки, як дві вуглинки в попелі.

Вона не перехрестилася на ікони. Вона подивилася на лаву з бабою, і її тонкі губи скривилися. А тоді вона тричі сплюнула через ліве плече. Тьфу, тьфу, тьфу.

У кухні стало так тихо, що було чути, як потріскує свічка в світлиці.

— Ониська, — прошепотіла мені на вухо Килина, що якось опинилася поруч. — Вернигорова. Гордієва сестра. Не зважай, дитино. Вона ненормальна.

— Що вона тут робить?

— Прийшла переконатися, що Явдоха вмерла.

Ониська підійшла до лави. Постояла. Нахилилася над бабою, ніби хотіла роздивитися її ближче, і мені здалося, що вона щось шепоче. Я зробила крок уперед, сама не знаючи навіщо, і вона випросталася й подивилася на мене.

Мене наче окропом облили. Не ненависть була в тому погляді. Щось інше. Щось, що я бачила в очах пацієнтів, які приходять в аптеку о третій ночі по снодійне й довго стоять біля прилавка, не знаючи, як попросити.

— Онука, — сказала вона. Голос у неї був скрипучий, як незмащена хвіртка. — Ковальчукова.

— Ярина, — сказала я.

— Знаю, як тебе звати. — Вона оглянула мене з голови до ніг, як баба в маршрутці. Тільки та, в маршрутці, сказала «схожа», а ця нічого не сказала. Повернулася й пішла до дверей. А на порозі зупинилася і, не обертаючись, промовила голосно, щоб чули всі: — Їдь звідси, дитино. Поки ще можеш. На вашому роді прокляття. Біля ваших жінок чоловіки не живуть.

І вийшла.

Я стояла посеред кухні. Двадцять жінок у чорних хустках дивилися на мене. Ніхто не сказав ні слова. Свічка в світлиці тріснула ще раз.

Біля ваших жінок чоловіки не живуть.

Я це вже чула. Не так прямо, не так голосно. Від мами, яка, розлучаючись удруге, сказала, стоячи біля вікна з келихом вина: «Це в нас родове, Ярино. Чоловіки від нас тікають або вмирають. Мого батька Ворскла забрала, коли мені чотири було. Нічого не поробиш». Тоді мені було чотирнадцять, і я подумала, що мама просто випила зайвого. Але запам'ятала.

І коли Вадим не захотів іпотеки, я теж згадала. І коли мій перший хлопець, ще на першому курсі, поїхав на навчання в Польщу й більше не подзвонив. І коли...

— Ярусечко. — Килина поклала мені на плече важку, теплу долоню. — Ходи, дитино. Час.

* * *

Чоловіків у селі було мало.

Я не одразу це зрозуміла, а зрозумівши, відчула, як у животі щось холодно опустилося. Молодих не було майже зовсім. Двоє, що курили біля клубу. Студент із маршрутки. Тракторист із пом'ятим обличчям. А решта — діди, сивоусі, в старих піджаках, із палицями.