Частина 1. Глава 2. Ключ у Вернигори

Маршрутка з Полтави на Ворожбине пахла бензином, мокрими куртками й копченою ковбасою, яку жінка на передньому сидінні везла в торбі, загорнувши в «Полтавський вісник». Ковбасу я відчула ще на автостанції. Ковбасу, здається, відчували навіть водії сусідніх маршруток.

Я сиділа біля вікна на останньому сидінні, тримала на колінах рюкзак, а валізу затиснула ногами, бо водій сказав «в проході не ставте, дівчино, а то люди повбиваються». Людей було дев'ятеро. Я порахувала. Три баби в однакових коричневих хустках, двоє чоловіків, що пахли соляркою, жінка з ковбасою, студент у навушниках і дівчинка років десяти, яка всю дорогу дивилася на мене так, наче я прилетіла з Марса.

Я, може, й прилетіла. Кросівки «Нью Беланс», біле пальто (єдине тепле, яке я встигла схопити з шафи о шостій ранку, і те, що воно біле, я усвідомила тільки на автостанції, коли перша полтавська калюжа привітала мене брудним віялом), коротка стрижка, окуляри в тонкій оправі. Я виглядала як людина, що їде на співбесіду в айті, а не на похорон баби-відьми.

Дівчинка нарешті не витримала.

— Тьотю, а ви до кого?

Три коричневі хустки синхронно повернулися.

— До баби Явдохи, — сказала я.

Тиша в маршрутці стала густою, як кисіль. Одна з баб перехрестилася. Друга штурхнула її ліктем. Третя, найстарша, з глибокими зморшками біля рота, подивилася на мене довго, оцінювально, ніби я була курка на базарі, і сказала:

— А. Онука.

— Онука.

— Схожа, — сказала баба і відвернулася до вікна.

Я не знала, комплімент це чи вирок.

* * *

За вікном пливла осінь. Не київська, з її мокрим асфальтом, бурими каштанами під ногами й жовтими таксі, а справжня, сільська, руда до самого обрію. Поля, вже зорані, чорні й жирні, як шоколадний торт. Посадки вздовж дороги, акації й клени, що палали від лимонного до кривавого. Тополі, високі, сріблясті з одного боку, шелестіли так, що було чути навіть крізь гул мотора. Небо низьке, сіре, важке, в ньому ліниво кружляли граки.

А потім дорога пішла вниз, і я побачила Ворсклу.

Вона була така сама. Чотирнадцять років, а вона була така сама: темна, повільна, з очеретом, що жовтів уздовж берегів, з вербами, які полоскали в ній свої коси. Над водою стояв туман, білий, низький, і крізь нього визирав старий дерев'яний міст, по якому ми з Вірою колись бігали босоніж, а баба кричала з горба: «Ярино! Як упадеш, то додому не приходь!»

Я притиснулася лобом до холодного скла.

Не плач. Не тут. Не при цих трьох хустках.

Маршрутка підстрибнула на ямі, і моя валіза поїхала вперед. Я впіймала її ногою в останню мить.

— Ворожбине, — сказав водій. — Хто до кінцевої, то це вона.

* * *

Віра чекала на зупинці біля сільради. Я впізнала її відразу, хоча вона виросла сантиметрів на тридцять і обрізала руде волосся до плечей. Ластовиння лишилося. Воно, здається, навіть стало більше. Вона стояла біля старого сріблястого «Ланоса» з пом'ятим крилом, у пуховику кольору стиглої сливи, і махала мені обома руками, як махають тим, хто повертається з війни.

А потім, коли я вийшла, перестала махати. І просто обійняла.

Ми стояли так довго. Вона пахла лікарнею, хлоркою й чимось солодким, ваніллю, мабуть, від шампуню. Я відчувала, як у неї тремтить спина.

— Ти така міська, — сказала вона мені в плече.

— Ти така доросла, — сказала я їй у волосся.

— Мені двадцять дев'ять, Ярусь.

— А мені в голові досі дванадцять.

Вона відсторонилася, подивилася на моє біле пальто, на калюжу біля моїх ніг, на валізу на коліщатках, яка вже встигла набрати повні колеса чорнозему, і засміялася. Крізь сльози, але засміялася.

— Боже, ну хто їде в Ворожбине в білому пальті в жовтні?

— Людина, яка поспішала.

— Сідай. — Вона відчинила дверцята «Ланоса», і вони заскрипіли, як двері в погріб. — Довезу до хутора. Але спершу...

— Спершу ключ, — сказала я.

Віра подивилася на мене дивно.

— Ти пам'ятаєш, хто такі Вернигори?

— Пам'ятаю.

— Ага. — Вона закусила губу. — А Матвія пам'ятаєш?

Я сіла на пасажирське сидіння. Під ногами лежав пакет із бинтами й коробка від тонометра.

— Пам'ятаю, що в нього були дуже довгі руки. Він ними мене з вишні знімав.

— У нього й зараз довгі. — Віра завела мотор, і «Ланос» закашляв, як старий курець. — Тільки він тепер ще й злий. Ну, не злий. Він... Слухай, я тобі одразу скажу, щоб ти не дивувалася. Він не любив бабу Явдоху. Дуже не любив. І все село знає чому.

— А я не знаю.

— Ну то й не треба тобі зараз. — Вона рушила, і з-під коліс бризнула грязюка. — Він тобі ключ віддасть, бо баба йому наказала. Він хоч і злий, але слово тримає.

— Чому баба віддала ключ саме йому? — спитала я. — Не тобі, не Килині?

Віра довго мовчала. Ми проїхали церкву, синю, з золотими банями, магазин «Продукти» з облупленою вивіскою, клуб, біля якого троє хлопців курили, сидячи на капоті «Жигулів».

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Вона за тиждень до смерті пішла до нього на ферму. Сама. З палицею. Вперше за... ну, я не знаю, за скільки років. Усе село гуло. Килина казала, що він її навіть у двір не пустив. Вона стояла біля воріт, віддала йому ключ і пішла назад. А він потім цілий вечір сидів на сходах біля корівника й курив, хоч кинув ще два роки тому.

* * *

Ферма Вернигорів не була схожа на ту, що я пам'ятала. Тоді тут стояла стара хата під шифером, хлів, сарай і вишневий садок за високим парканом. Тепер старий паркан замінили новим, металевим, сірим, із воротами на пульті. За ними видно було довгу будівлю корівника, світлу, з великими вікнами, ще одну, меншу, з табличкою «Сироварня "Вернигора"», трактор, причіп із тюками сіна й нову цегляну хату на два поверхи, з терасою і дитячою гойдалкою на ланцюгах.

Стару хату теж залишили. Вона стояла збоку, біла, присадкувата, з фіранками на вікнах, і з її димаря йшов тонкий синій дим.