Частина 1. Глава 1. Дзвінок о третій ночі

О третій ночі в цілодобову аптеку приходять три типи людей.

Перші купують тест на вагітність і презервативи одночасно, і я ніколи не питаю, в якому порядку вони збираються це використовувати. Другі приходять по щось від серця, від тиску, від страху, і тоді я виходжу з-за скла, бо таблетку можна продати й через віконце, а от сказати «сідайте, зараз поміряємо» — тільки ставши поруч. Треті приходять просто тому, що в аптеці світло. Вони стоять біля вітрини з вітамінами, читають склад дитячого сиропу від кашлю, як вірші, і виходять, нічого не купивши.

Я люблю треті. Вони найчесніші.

— Дівчино, а у вас є щось... ну, щоб не думати?

Чоловікові під шістдесят, на ньому плащ, застебнутий не на ті ґудзики, і від нього пахне дощем і коньяком. Не дешевим, до речі. Я за чотири роки нічних змін навчилася розрізняти коньяк за запахом краще, ніж будь-який сомельє.

— Щоб не думати, — повторила я. — Є. Називається «сон». Продається без рецепта, але треба лягти.

— Не можу я лягти. — Він поклав долоні на прилавок, і я побачила обручку, натягнуту на палець так, ніби він роками не знімав її, і тепер вона вросла. — Дружина в лікарні. Сказали, до ранку чекати.

Я витягла з шухляди тонометр.

— Сідайте. Он стілець. Поміряємо вам тиск, бо ви червоний, як буряк у вінегреті. А потім я дам вам гліцин, який нічого не робить, і чай з автомата, який робить ще менше. І ви посидите тут до шостої, а о шостій поїдете до неї.

Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому руку й серце.

— А можна?

— У нас цілодобова аптека, а не нічний клуб. Фейс-контролю немає.

Тиск був сто шістдесят на сто. Я дала йому під язик те, що треба давати, а не гліцин, і записала на папірці, що саме дала, щоб показав лікареві. Він сидів на пластиковому стільці біля вітрини з дитячим харчуванням, тримав стаканчик із чаєм обома руками і дивився у вікно, на мокру Лук'янівку, на тролейбусні дроти, на жовті ліхтарі, в яких висіла мряка.

А я повернулася за скло й дістала телефон.

Вадим написав о 2:14: «Сонце, заберу тебе о восьмій. Не спи там 😘». Я усміхнулася. Вадим завжди писав «сонце», хоча за два роки так і не запам'ятав, що я п'ю каву з молоком, а не чорну. Зате запам'ятав мій розклад змін і дату, коли в мене закінчується договір оренди. Практичний чоловік. Мама каже, що з практичними не буває сюрпризів. Мама тричі виходила заміж і, напевно, знає.

Я відкрила месенджер і, як щоночі, гортнула вниз, повз робочі чати, повз «Аптека Лук'янівка зміни», повз Вадима, повз маму, з якою ми листувалися раз на тиждень про погоду й про те, що мені треба нарешті «нормально постригтися».

Нижче, сірим, без жодної нової позначки, висів контакт «Баба Явдоха».

І під ним голосове від сімнадцятого липня. Три хвилини дванадцять секунд.

Я не відкривала його три місяці.

Я знала напам'ять, як воно виглядає: блакитна смужка з хвилястою лінією звуку, на початку тиха, потім кілька гострих піків, ніби баба щось говорила голосно, може, сміялася, може, сварилася, а наприкінці знову тиха і дуже довга. Три хвилини дванадцять секунд — це багато для людини, яка не вміє користуватися вайбером. Це означало, що вона сиділа десь на ганку, бо інтернет на хуторі ловив тільки на ганку і біля криниці, тримала телефон, як тримають чужу дитину, і говорила, говорила, говорила.

Мені.

А я не слухала.

Спершу тому, що була на зміні. Потім тому, що була втомлена. Потім тому, що вже минув тиждень, і було соромно слухати, бо треба ж буде передзвонити, а як передзвонити, коли ти чотирнадцять років не була в неї, коли мама сказала «або я, або вона», а тобі було дванадцять, і ти обрала маму, бо в дванадцять обирають тих, із ким живуть? А потім минув місяць, і слухати стало страшно.

Я провізорка. Я вірю в подвійне сліпе рандомізоване дослідження і в те, що будь-яка речовина стає отрутою залежно від дози. Я не вірю в знаки, прикмети й чорних котів. Але я чомусь була певна, що в цьому голосовому є щось таке, після чого моє життя вже не буде таким, як зараз.

А мені подобалося моє життя.

Я майже подобалася собі в ньому.

Я заблокувала екран і поклала телефон екраном донизу.

— Дочко, — гукнув чоловік із пластикового стільця. — А можна ще чаю?

— Можна, — сказала я і вийшла з-за скла.

* * *

Телефон задзвонив о 3:07.

Я запам'ятала час, бо саме дивилася на годинник над касою і думала, що до кінця зміни ще чотири години п'ятдесят три хвилини, а я вже з'їла обидва бутерброди. На екрані висвітився незнайомий номер. Код Полтавщини. Не Київ, не мама, не Вадим.

О третій ночі незнайомі номери не дзвонять, щоб запропонувати знижку на ламінування підлоги.

Я відчула, як у мене похололи пальці. Просто так, без причини. Я взяла телефон, і він був холодний, хоча весь час лежав на теплому прилавку.

— Алло.

— Ярино? Ярина Ковальчук? — Жіночий голос, молодий, трохи захриплий, ніби людина довго говорила або довго мовчала. — Це Віра. Віра Гнатенко, з Ворожбиного. Ти мене, може, не пам'ятаєш...

Я пам'ятала. Руде волосся, ластовиння навіть на вухах, збиті коліна. Ми з нею лазили по чужих садках, і саме вона навчила мене свистіти в два пальці. Останній раз я бачила її, коли нам було по дванадцять, і вона плакала на зупинці маршрутки, коли мене забирали.

— Пам'ятаю, — сказала я. Голос був чужий. — Віро, що сталося?

Пауза. На тому боці щось шурхотіло, може, вітер. Я чомусь уявила, що вона стоїть на ганку. На бабиному ганку. Бо інтернет ловить тільки там.

— Я тепер фельдшерка в нашій амбулаторії, — сказала Віра так, ніби це пояснювало все. — Ярино, баба Явдоха вмерла. Сьогодні вночі. Уві сні. Тітка Килина ввечері заходила, світло горіло, а вранці... ну, тобто вночі, вона прокинулась, щось її підняло, каже, наче хтось у вікно постукав. Пішла глянути. А баба лежить. Спокійна така. Руки на ковдрі складені, наче знала.

Я сиділа на табуретці за склом і дивилася на свою ліву руку. Пальці лежали на прилавку, і я рахувала їх. Один, два, три, чотири, п'ять. Усі на місці. Чомусь це здавалося важливим.