Вступ

Коли птах Старх в залізній клітці прокричав північ, в невеличкий трактир зайшла молода відьмиця з чорним дрібним псом північної породи. 

Відразу тихішими стали розмови, стих нетверезий сміх, а несміливі погляди поповзли по її дивному одязі та шипастому, величезному, зовсім не по розміру, нашийнику собаки.

Те, що гостя відьмиця, було ясно по її очах (вони світились яскравими синіми вогниками) та по тому, що опівночі жінка не сидить вдома. Жодна особа жіночої статі в Семисонні не з’являється надворі після заходу сонця! Це всім відомо!

Десятки очей намертво прикіпили до незнайомки. Відьми, а тим паче, відьмиці після страшного полювання на них не були під забороною чи опалою. Навпаки, Семисоння берегло і поважало їх, як тільки люди зрозуміли, настільки важко без допомоги та лікування. Але їх залишилось так мало, що кожна здавалась дивовижею. До того ж, на них постійно полювали і королівські гвардійці, і темні мисливці. 

Відразу ж прибіг власник трактиру. Швидко, просто рукавом витер столик, і ледь не кланяючись, спитав, що пані принести. 

Відьмиця не поспішала скористатися гостинністю. Думала про щось своє, розсіянно блукала поглядом по столиках. Наче шукала когось...

Власник трактиру ‒ верткий худорлявий Ів ‒ не знаючи, куди подіти свої руки, крутився біля столика. 

Така гостя ‒ ще той подарунок. Спровадити відьмицю чи не дай Сонце-бог не догодити їй чимось, наважиться хіба самогубець. А прихистити в своєму транктирі (єдиному, що годує-напуває і в Семисонні тримає) ‒ означає накликати неприємності в вигляді візиту королівських гвардійців чи, ще гірше, темних мисливців. Тому й пританцьовував Ів біля непроханої гості, в надії, що вона тут ненадовго і може ще все обійдеться лиш переляком. 

‒ То що пані бажає? ‒ не втерпів Ів. 

Відьмиця глянула на нього, наче спохватившись, що тут ще хтось є крім неї. 

‒ Будьте люб‘язні, міцної кави. ‒ м‘яко, але впевнено пролунав голос незнайомки. 

‒ Що-що? Перепрошую панну, та в нас тут трактир простенький, такого немає. Є трАвник, солОдка, настойки різні ще...

‒ Принесіть тоді будь-що, на ваш вибір. 

‒ Добре-добре, вже біжу, зараз я, що найкраще для такої гості... ‒ заторохтів Ів і зник за відполірованою дерев‘яною вітриною. 

А відьмиця обережно присіла на хиткий засмальцьований стілець. Дрібний пес в ту ж мить вистрибнув їй на коліна і звідти поважно оглядав трактир і його відвідувачів. 

Поки Ів готував напій та молився, щоб після нього гостя пішла собі, знайшовся серед підігрітих "солодкою" гостей трактира хоробрий хлопчина, що під намагання його зупинити і тихі вигуки, все ж підійшов до столу відьмиці. 

‒ Чи не бажає така гарна пані компанії? ‒ намагаючись хоробритись, спитав він. 

‒ Пробачте, ні... ‒ якось винувато відповіла незнайомка і демонстративно відвернулась. 

Та це хлопця не зупинило, а навпаки, розігріло. Якщо вже сама відьмиця так з ним говорить, то явно його боїться. Але якщо боїться, то чого відвертається? 

В нетверезій голові думки бились переляканими дрібними стархенятами. І таки добились до того, що сміливець наважився фамільярно покласти руки на плече жінки під темним плащем. 

В трактирі раптом стало світліше. То янтарним полум‘ям зблиснули очі відьомського пса. І відразу стало ясно, навіщо йому такий великий ошийник. Голова і шия тварини враз стала збільшуватись, та не це, а ікла, з вилку для обіду кожне, вразили і хороброго хлопця, і гостей, які були поруч. Були, бо більшість з них враз кинулись хто куди. Та хоробрий молодець чи то від страху, чи то від власної дурості, тікати не збирався. Він не зміг придумати, нічого кращого, як рукою смикнути жінку за плащ. 

Тільки коли здоровенні ікла клацнули так близько від руки, що розсікли, як лезом, рукав сорочки, хлопець дико заблимав очима і рванув, не розбираючи дороги. 

Відьмиця все так розгублено притисла до себе собаку і зашептала просто в здоровенне вухо: "Ну Хмарко, ну будь ласка, не додавай ще ти й проблем мені!"

Пес (чи що то воно було) знічено опустив морду, і вона просто на очах стала зменшуватись. 

Переляканий Ів нарешті приніс напій в глиняній чашці. 

Гостя відсторонено подякувала і дістала з шкіряного мішечка золоту монетку. Хоч Ів і боявся жінки, та золото змусило його очі засіяти жовтими вогниками, а губи ‒ розтектись в кривенькій усмішці. 

‒ Пані, певно, не місцева. Це трохи забагато. Може пані ще щось бажає?

‒ Нічого, беріть. Тільки скажіть, чи немає в вас кімнати для ночівлі часом? 

Ів скривився, наче в нього заболів зуб. За одну золоту монетку будь-яку з його кімнаток можна здати на тиждень, а то й  довше. Та тільки поселити в себе відьмицю ‒ це геть божевільним треба бути. 

‒ Пробачте, пані, кімнат вже нема. Заберіть монетку, заклад пригощає. ‒ врешті цінність безпеки переважила легкий заробіток. 

‒ Добре, дякую вам. ‒ відьмиця, не бажаючи більше говорити, пригубила напій. Ів приніс їй дійсно свій найкращий трАвник (так називали в Семисонні напій з сушених трав) з диким медом.