Глава XІІ «Перший похід»

Коли небо починало світлішати, а промені сонця протнули хмари, до кімнати Власти без стуку увірвався головнокомандувач. Відьма сполохано схопилася, прикриваючи ковдрою нічну сорочку.

— Уставай, відьмо! Рушаємо в похід! — скомандував той.

— Що?! — вона все ще не розуміла, що відбувається, бо тільки-но перебувала у своєму сні в обіймах Орі та теплого простирадла.

— Хутчіш, наказ Його Величності! Усі вже зібралися, крім тебе. Чекатиму надворі.

— Та я ж навіть не знала…

Лицар вийшов, погрюкуючи залізними обладунками, навіть не дослухавши.

Відьма поспіхом відкинула ковдру, навіть не застеливши ліжка, вдягла штани та першу-ліпшу кофту.

Вибігши на вулицю, вона відчула, як у ніс вдарив сморід диму.

— Головнокомандувачу? — покликала вона, крутячи головою в різні боки. На вулиці все ще панували сутінки.

Чоловік відійшов від дерева й попрямував до відьми.

— Людвіг мене звати. Ходімо… — махнув він рукою, і відьма пішла за ним слідом.

За трояндовим садом виднілося тренувальне поле для лицарів. Посеред нього вже на коні сидів Ефіоп, повністю вдягнений у золоті обладунки.

Людвіг підійшов ближче й трохи вклонився принцові, приклавши руку до серця.

— Ваша Високосте, я привів її! Які накажете дати обладунки?

— Які ще обладунки? — обурено звела брови дівчина. — Я відьма, і мені не потрібна жодна броня!

— Так, але… — сказав принц, на секунду затримавши погляд на її обличчі, — серед інших залізних чоловіків ти сильно вирізнятимешся своїм одягом. — Ефіоп перевів погляд на лицаря: — З воронованої сталі.

— Як скажете, Ваша Високосте! — той розвернувся в бік споруди, що стояла поодаль від поля. — Ну, ходімо, відьмо, — на останньому слові він зробив особливий акцент.

— Мене звати Власта.

— Угу, — хмикнув той.

Лицар дістав зв'язку ключів, встромив один у замок дверей і з клацанням розпахнув їх. Усередині приміщення на дубових манекенах висіли повні комплекти обладунків, а на стелажах рядами лежали шоломи, наручі та металеві рукавиці.

— Це королівська зброярня, нічого не чіпай.

Відьма мовчки й здивовано все оглядала.

— Ось цей — твій, — лицар вказав на невисокий постамент, де стояв єдиний комплект чорних обладунків. Він був поміщений під скляну вітрину, обрамлену темним деревом. Навіть у тьмяному світлі чорний метал ледь помітно мерехтів.

— Що це? — блиск інтересу майнув у відьминих очах, коли вона потягнулася кінчиками пальців до скла.

По тильному боці її долоні вдарили металевою рукавицею.

— Я ж казав! — чоловік дістав ще один ключ зі зв'язки й відкинув футляр. — Воронована сталь — це тобі не звичайне залізо. Її добувають у самих надрах вулкана. Вона в рази міцніша за будь-яку іншу броню й коштує як цілий статок, а ти одразу брудними пальцями лізеш. Заплети волосся.

Відьма закотила очі, але все одно змирилася й закрутила локони в тугий пучок на маківці.

Командувач обережно почав діставати обладунки та допомагати Власті вдягати їх. З кожним надітим залізним сегментом на неї все більше тиснула сила тяжіння.

— Ми ще не розпочали битися, а я вже спітніла… — стогнала відьма, взуваючи залізні чоботи.

Закінчивши із цим усім, Людвіг узяв останній елемент — шолом. Розвернувшись, він попрямував до відьми, яка з острахом відступила назад.

— Та як у цьому дихати?!

— Не скигли, — він поспіхом натягнув на неї шолом.

Дивитися крізь прорізи в металі було вкрай незручно: щоб подивитися вбік, потрібно було повертати всю голову, адже відьму майже позбавили бічного зору.

— А як тоді з тіньовими вовками битися накажете? — важкі від заліза руки вона склала навхрест на грудях.

— Потрібно тренувати смертельне чуття. Як-небудь навчу. Ходімо.

Твердими кроками вона попрямувала до виходу, почуваючись колодою.

— Тобі личить, — посміхнувся принц і натягнув свій шолом.

— Не можу сказати про тебе те саме.

Щось раптово повалило Власту на землю.

— Ваша Високосте, накажете відрубати їй голову за нахабство? — без вагань запитав командувач, боляче заламуючи їй руку за спиною, поки та крехтала чи то від ваги обладунків, чи то від чоловіка, який давив на неї.

— Ні, усе добре. Відпусти. Я згоден із нею, казав же батькові, що срібна броня мала б кращий вигляд, — принц змахнув невидимі порошинки зі своїх плечей і рівно випростався на коні.

Людвіг поспіхом зліз із дівчини й пішов у бік стайні.

— Чи можна було обережніше? — намагаючись звестися із землі, пихтіла Власта, а кожне слово віддавалося глухим звуком у шоломі. Від дихання зсередини металу вже збиралися крапельки конденсату, і вони неприємною вологою стікали до шиї.

Коли вона розігнулася, перед нею вже стояв лицар із двома жеребцями на повідці.