58. Аня. Дивний випадок

Я швиденько розпакувала красиво обгорнуту в подарунковий папір і зав’язану стрічкою коробочку і дістала звідти старовинну на вигляд шкатулку, зроблену з дерева і прикрашену якимись каменями. Це був справжній раритет, і схоже, вона коштувала дорого. Хоча, в наш час уміють робити такі якісні підробки, що можливо, вона куплена в будь-якій сувенірній крамничці… Ніякої листівки чи записки в коробці не було, може, щось в самій шкатулці розкриє таємницю, від кого цей подарунок?

Я не довго думаючи, відкрила кришку, і одразу почула приємну, якусь заворожуючу музику. І ще мені здалося, ніби, коли музика заграла, камінці дужче засяяли в променях сонця. Але всередині вона була порожньою. 

“Мабуть, точно від Саші, — вирішила я. — Може, це якась родинна реліквія, і він вирішив подарувати її мені?”

Я відчула, як мене переповнює радість, хотілося сміятися, танцювати, робити дурниці, зазвичай це було не дуже властиво мені. Мабуть, я справді закохалася…

Я вмилася, вдягнулась і спустилася донизу, де на мене вже чекали друзі. Ангеліна встигла з’їздити в магазин і купити торт, в який натикали свічок і як тільки я зійшла донизу, всі почали співати пісеньку про день народження. 

Це було так класно, я почувалася дуже щасливою, аж сльози навернулися на очі від радості. 

— Єдине, я не встигла зараз купити подарунок, але думаю, ми ввечері ж ще будемо святкувати? — запитала Ангеліна. 

 — Так, можемо піти в якийсь ресторан, — сказала я. — Запросите своїх хлопців…

— Але не допізна, — тут же сказав Саша і поглянув на мене трохи схвильовано. — Я тобі теж ввечері подарунок подарую.

Я хотіла тільки запитати, хіба він уже не подарував мені шкатулку, але тут мою увагу відвернув Вуглик, який залетів у вікно з квіткою у дзьобі. Він приземлився мені на плече і простягнув мені квітку. Це було так зворушливо!

 — Дякую, Вуглику, — я усміхнулась. — Це найкращий день народження в моєму житті! 

Я ще не знала, до яких подій призведе цей день, який почався так добре. Може, це й на краще, що не знала, бо тоді свято точно було б зіпсоване. А так весь день пройшов у радісних клопотах, а ввечері ми всі разом вирушили до ресторану…

***

Ангеліна взяла на себе резервацію столика в ресторані, навіть Саші не дала втрутитись. Вона до цього запитала, чи всі хлопці прийдуть. Тобто, спитала свого  і спитала Алісу, чи прийде Даня. Ніби всі погодились прийти. 

Я вирішила ще заїхати до бабусі перед тим, як йти до ресторану, в обід. Бо вона навіть трохи образилась на мене, що я зовсім не навідую її. Так і сказала, коли вітала мене по телефону за сніданком. Хай і говорила жартівливо, але я все ж відчула провину. 

Тому десь о четвертій я попередила друзів, що поїду спочатку до бабусі, а потім зустрінусь з ними вже в ресторані. Так як на вулиці був день, в цьому ніхто з нас проблеми не побачив.

— Аню, сонечко! — бабуся обійняла мене одразу на порозі. — Ти все ж заїхала до мене… Я так рада. Як твої справи? 

 — Все добре, — усміхнулась я. — Займаємося з дівчатами нашою… гм… науковою роботою.  А ти як себе почуваєш? 

— Сумую без тебе, — вона зітхнула. — Коли вже ви ту роботу допишете?

 — Думаю, скоро, — я зітхнула, мене мучила совість, що я говорю неправду своїй найдорожчій людині.Але й правду про порятунок світу від нечисті я теж сказати не могла — вона б не зрозуміла, подумала, що в мене щось з головою трапилось…

Ми ще посиділи у неї, попили чай з печивом, я помітила, що бабуся на собі дуже економила. Треба буде частіше до неї заїжджати і перевіряти, як вона. 

Потім ми попрощались і я поспішила на зупинку. Вже запізнювалась на свою власну вечірку. 

Швидко пішла до переходу, але як на зло, горів червоний, а на зупинку через дорогу на перехресті якраз підʼїжджала маршрутка. Я озирнулась і не побачивши ніяких машин, ступила на проїжджу частину, коли раптом почула в своїй голові: "Ідіотка!" і мою ногу ніби щось смикнуло назад за мить до того, як прямо перед моїм носом пролетіла вантажівка, яка різко завернула з-за рогу…