56. Аліса. Примирення

Я дуже переживала за Вуглика, але коли я була в його тілі, то і мої сили були все ж при мені, значить, на крайній випадок, я зможу пальнути в усіх блискавками і втекти. Це мене трохи заспокоювало.

Я доволі швидко дісталась потрібної галявини і побачила внизу Даню з родичами. Зітхнула, бо ми з ним після того так і не спілкувались. Розтисла лапки Вуглика і згорток впав прямо до Дані, після чого я одразу скерувала тіло Вуглика подалі звідси. Треба було може простежити за ними, але чомусь у мене було якесь погане передчуття і я просто повернула Вуглика назад, після чого вийшла з його тіла і повернулась в своє. 

— Ну, що там? — нетерпляче спитала Ангеліна. — Все пройшло за планом?  

— Я кинула лист, як ми і домовлялись. Чекати там не стала, вони б помітили Вуглика. 

 — Тоді їдемо додому? — вона завела двигун. 

 — Може, краще поїхати іншою дорогою, трохи заплутати сліди? — запропонувала Аня. 

— Якщо вони нас вже взяли на мушку, то навряд те, що ми поїдемо якось інакше, допоможе, — зауважив Саша. — Ми дуже ризикували. Вони або знають, що це ми, або ні. Якщо знають, то петляти немає сенсу. Вони знайдуть інформацію про нас. Якщо не знають, то тим паче немає сенсу, бо вони не відстежили Вуглика.

 — Що ж, це логічно, — кивнула Аня. — Залишається сподіватися, що не знають, хто написав цей лист. Питання — повірять вони чи ні, але то вже їхні проблеми. Ми зробили все, що від нас залежало — попередили мисливців. 

Я розуміла, що все ж Даня міг і не повірити. Або поставитись до цього скептично. Але сподівалась, що він зрозуміє, що послання від мене, не дарма ж я кинула його прямо йому в руки. 

Власне, вже за пару хвилин мій телефон завібрував в кишені. Але я не стала відкривати повідомлення при всіх в машині.

Тільки коли ми повернулись додому і розійшлись по своїх кімнатах, я дістала мобільний і з завмиранням серця відкрила повідомлення, я не помилилась, воно було від Дані:

"Це ти надіслала той лист?” — запитав він. 

"Я", — написала я коротко.

Було сумно, що він написав тільки це. Невже він дійсно тепер ненавидів мене?

“Звідки ти знаєш про плани демонів? Ти з ними заодно?” — продовжив засипати мене питаннями Даня. 

"Ми врятували відьму з полону демонів. І вона почула про те, що вам загрожує небезпека. Я не могла промовчати. Хай ти і ненавидиш мене і підозрюєш в усьому підряд." 

“Я не ненавиджу тебе. Але не можу пробачити, що ти говорила мені неправду”, — написав він. 

"Я хотіла розповісти, але ти настільки ненавидів відьом… Для тебе я якась істота, а не людина, ти сам так сказав," — коли я писала ці слова, то мені на очі навернулись сльози. Я думала, це вже пройшло. Але ні, було все так само боляче.

Він прочитав, але одразу нічого не відповів. Потім все ж написав:

“Можливо, я в чомусь і був неправий”. 

І знову мовчання. А тоді прийшло ще одне повідомлення:

“Як ти взагалі?”

"Більш-менш", — відповіла я, вже зовсім розклеївшись. Сльози вже було не спинити. Я навіть не думала, що розревусь, якщо просто відповім на його повідомлення. Авжеж, я обманювала, мені було дуже боляче зараз. 

Авжеж, порятунок Ані трохи відволік від того болю, але зараз я знову відчула його в повну силу.

Аж раптом телефон задзвонив. Це був Даня і дзвонив він на відео. Я з переляку мало не впустила телефон, але все ж відповіла, та без відео зі свого боку, не хотіла, щоб бачив, що я реву. 

Одразу побачила його на екрані. Він виглядав схвильованим. 

 — Алісо, увімкни відео, будь ласка, — сказав Даня, і голос його вже не був таким суворм, як тоді, коли ми бачились востаннє. 

Я зітхнула і увімкнула відео, що я власне втрачала? Коли побачила себе у маленькому вікні на екрані, то зрозуміла, що це була погана ідея, все ж, я була вся заплакана… 

 — Давай я зараз приїду до тебе, — тихо сказав він. — Кажи свою адресу…