50. Аліса. Знову сама

Пострілу так і не було, тож я розплющила очі. Даня вже опустив арбалет, але його погляд… Він дуже змінився. 

— Іди звідси, — процідив він крізь зуби. 

 — Даню, нам треба поговорити, будь ласка… — прошепотіла я. — Я все поясню…

— Я не буду говорити з магічною істотою, — він ніби виплюнув ці слова мені в обличчя. — Іди, бо у мене все ще є мій арбалет, — він кивнув на арбалет в своїй руці. Його обличчя ніби закамʼяніло. 

— Я не магічна істота… Вірніше, не завжди такою була, — у мене на очі навернулися сльози. — Невже ти більше  нічого не відчуваєш до мене? Ми ж кохаємо одн одного…

— Ти — істота. Такі як ти — нелюди. Одна з вас вже вбила мою близьку людину, я не збираюсь довіряти таким, як ти, — сказав він жорстко. — І я… — він сковтнув слину. — Я тебе не кохаю, ясно?  Не підходь більше до мене. І до мого будинку не підходь! 

Мені було так боляче, як ніколи в житті. Найгірше, що я знала, що рано чи пізно все цим і закінчиться. І все одно всередині мене жила надія, що, може, він зрозуміє мене, що кохання переможе ненависть…. Але це були наївні і дитячі мрії…

 — Добре, — пошепотіла я. — Але знай, що я все одно кохаю тебе…

— Іди, — він відвів погляд. Здається, йому було теж боляче, він виглядав непроникно, але в його очах я бачила сум. 

Я підвелася і повільно пішла геть. Сльози котилися з моїх очей беззвучно. Я думала, що гірше, ніж того разу, коли він вже раз відштовхував мене, не буде.

Але цього разу було набагато гірше і більш боляче. 

Для нього я навіть людиною перестала бути через те, що я відьма. Може, він ніколи мене і не кохав?...

Впевнена, що я б на його місці відреагувала інакше…

Але який сенс про це думати?

Навіть в своїй голові я намагалась здаватись сильною. Але по факту, я була слабка. 

Він був моїм повітрям, а зараз у мене ніби це повітря забрали і я не могла дихати. Мені ще ніколи в житті не було так погано, як зараз. 

І я знову залишилась сама.

Аня та Ангеліна з Сашею не рахуються, всі ми зібрались разом не тому що обрали одне одного, а тому що та клята бабка нас обрала…

Вперше за весь час я злилась на Горпину. Завжди всіх запевняла, що нам дуже пощастило, але реальність виявилась набагато суворішою.

Коли я підійшла до хвіртки, Ангеліна теж тут зʼявилася:

— Ти що, плачеш? — запитала вона шоковано. Минулого разу мені вдалося все приховати, але цього, схоже, ні.

— Не плачу, — я відвела погляд. — Сама чого так пізно прийшла додому? Саша буде психувати.

 — Ну, зі мною все добре, — буркнула вона. — Немає підстав переживати…

— Зрозуміло, — я кивнула і ми зайшли на територію, аж раптом нам назустріч вибіг Саша, він був якийсь схвильований. — Ти що, нас шукати зібрався? — здивувалась я.

 — Аня зникла! — сказав він якось розгублено. — Вікно відчинене, а її немає…

— Вона що, втекла через вікно? Наша правильна Аня? — запитала я здивовано. — В будинок же не могли пробратись ті потвори? Він же захищений?

 — В будинку немає  жодних слідів чужої присутності, вона втекла сама… — зітхнув Саша. — Підозрюю, що вони виманили її…