48. Аня. У потойбіччі

Здавалося, я чула позаду себе голос Саші, але не зупинилася. Простягнула руку до порталу — і відчула, як він ніби втягує мене в себе. На мить все потемніло перед очима, в голові запаморочилось, а потім я опинилася всередині. Я була в якійсь кімнаті, схожій на бібліотеку з великою кількістю книг, але на корінцях були якісь дивні значки, не схожі на жодну відому мені мову. За столом спиною до мене сидів якийсь чоловік, вірніше, демон, бо я побачила на його голові невеликі ріжки. 

 — Ось ти і прийшла, нарешті, — сказав він цілком доброзичливо і повернувся в кріслі, яке прокрутилося, і тепер він сидів до мене обличчям. Це був уже немолодий демон з досить приємним обличчям… я здивувалася, бо думала, що всі потойбічні істоти мають бути потворні і відштовхуючі, але цей був зовсім інший. 

 — Добрий вечір, — від несподіванки вирвалось у мене. — Це ви мене кликали?

Звісно, я розуміла, що голос, який мене кликав, був жіночим і належав, скоріше за все, Елеонорі, але я не хотіла видати, що знаю про неї. Я вирішила, що прикинуся недалекою, спробую якось втертися в довіру до цього демона, він ніби не виглядав тим, хто готовий мене вбити… А потім пошукаю Елеонору і разом із нею втечу. 

План був багатоообіцяючим, от тільки я гадки не мала, як його втілювати в життя. Ну добре, буду вирішувати проблеми в міру їх надходження. Зараз треба було познайомитися з цим демоном-книголюбом і дізнатися, що він від мене хоче. 

— Кликав? — він хмикнув. — Ти дурна, чи прикидаєшся? Хоча… Немає різниці. Головне, що тепер ти тут. І твої подружки, значить, теж прийдуть. У нас не вийшло з білявкою тоді, потім з брюнеткою теж був прокол, але тепер ми діємо інакше. Тут у нас все вийде. 

 — Добре. і що буде, якщо ми всі прийдемо? — я широко усміхнулась. — Сподіваюся, ви не завдасте нам шкоди? Може. ми укладемо перемир’я? Бо якось напружує, що за нами постійно хтось ганяється і намагається вбити…

— Авжеж, ні! — він спочатку був серйозним, а потім раптом засміявся. — Ні, ти все ж дурна. Я висмокчу твою силу і силу твоїх подружок. Хоча, одна з них і так вже у іншого мого товариша, чи, скоріше, конкурента. Він має її ось-ось затягнути сюди, в потойбіччя. 

 — Хто, Ангеліна? — стурбовано запитала я. Вона найчастіше потрапляла у різні халепи. 

— Ні, брюнетка. Вона сильна, але за нею пішов той, хто вміє плутати людей краще за всіх. Особливо таких прямолінійних, як вона. 

 — Хм… А потім що з нами буде, коли ви заберете наші сили? — я вирішила дізнатися все про їхні плани стосовно нас, хоч і було страшно. Адже недарма кажуть, якщо ти проінформований — ти озброєний.  До того ж. на свободі поки залишалися Ангеліна і Саша, тож іще не все було втрачено…

— Вбʼємо, — він знизав плечима.  — Ви — загроза, навіть без сил. Ви надто багато знаєте про потойбіччя.

Хм, ця перспектива мені не сподобалось… Але я вирішила й далі прикидатися трохи дурненькою. 

 — А може, нам можна буде залишитись тут? Тут цікаво, стільки книг, у вас чудова бібліотека, — я обвела рукою кімнату. — Якщо чесно, світ людей почав мене трохи напружувати… Може, в потойбіччі більше перспектив для саморозвитку? Тому мене так тягнуло у ваш портал?

— Не вигадуй. Тебе тягнуло в портал тому, що ти сенсорка, — він знизав плечима. — Я знав, що тебе буде найлегше впіймати. Що ти найчутливіша. І при цьому найслабша. 

 — Нічого подібного, — я вдала, що ображена. — Мені набридло, що до мене всі так зневажливо ставляться. Може. у мене наіть більше сил, ніж у інших, просто вони ще не проявилися! Якби я залишилась тут і співпрацювала з вами, я б могла проявити себе краще! 

— Ти мене вже задовбала, — він насупився, схопив мене за запʼясток і кудись повів.

Я не стала якось відбиватися, а слухняно йшла за ним, намагаючись проте якомога краще запам’ятати шлях, яким ми йшли. Якщо вхід у портал був у цій бібліотеці, тож, може. і вихід знаходиться тут же?

Демон відчинив якісь важкі дерев’яні двері і заштовхнув мене всередину зі словами:

 — Сиди тут, поки інші не приєднаються до тебе! 

За мить двері зачинилися, залишивши мене в суцільній темряві. Та через хвилину-дві очі звикли до темряви, і я побачила, що насправді тут є невелике віконечко під самою стелею, крізь яке пробивається світло, і в цьому світлі я побачила дівчину з рудим волоссям, що лежала на підлозі і чи то спала, чи була непритомна. 

“Та це ж Елеонора!” — зраділа я. Принаймні. мені тепер не доведеться її шукати по всьому потойбіччю. Але з’явилася інша проблема — як нам вибратися з нашої темниці? І як попередити Сашу і Ангеліну про небезпеку?..