45. Аня. Підказка від Горпини

        #з Сашею в ліжку

— Ми можемо спитати у нашої книги! — раптом осяяло мене. — Вона знає все, і певно, в курсі, якщо якась відьма раптово зникла. 

— Так, можна, — кивнув він. — Якщо ця відьма дійсно добра, то книга має щось підказати. А якщо це пастка, вона нічого не покаже. 

— Тоді ходімо прямо зараз, — я зіскочила із  ліжка, хоч ще була ніч, але весь сон пройшов, я почувалася бадьорою як ніколи. 

Саша прослідував за мною. 

У бібліотеці, як завжди пахло старими книгами і сушеними травами. На якусь мить мені здалося, що я побачила у кріслі за столом напівпрозору жіночу фігуру, але варто мені було кліпнути — і видіння зникло. 

 — Ти бачив? — спитала я, дивлячись на Сашу. — Тут була якась жінка! 

— Яка ще жінка… Я нічого не бачив, — він захитав головою. — Але якщо ти щось бачила, можливо, в книзі ми дійсно зможемо знайти якісь відповіді. Ти зможеш, — він зітхнув. — Мене книга не визнала… 

 — Вона сиділа тут у кріслі, перед книгою… А що як це була твоя бабуся? Адже це її улюблене місце в домі, раптом вона хотіла щось нам сказати, або попередити, давай глянемо на якій сторінці відкрита книга…

— Давай, — він кивнув. — Блін, ну чому я ніколи нічого такого не бачу… — пробурмотів тихо. — У мене ж теж сильний дар. Принаймні, фізичного плану, по типу сили Аліси. 

Я підійшла до книги і побачила на розгорнутій сторінці портрет молодої дівчини в довгій чорній сукні з рудим волоссям, чимось схожої на мене. А під цим зображенням було написано:

“Елеонора Білай  з Клану Білай.”

— Поглянь, книга точно не була відкрита на цій сторінці, я пам’ятаю як закрила її вчора ввечері. — покликала я Сашу. — Це Горпина подала нам знак, кого потрібно шукати! 

— Ти бачила цю дівчину? — уточнив Саша, поглянувши на розгорнуті сторінки книги. 

 — Ні, але, схоже, вона відьма, як і ми… Я просто нікого ще не знаю, і взагалі не в курсі про ці клани. Ти знаєш, що воно таке?  І де цей клан знаходиться? 

— Ну, у відьм є клани, це типу великої родини... Ми можемо знайти цей клан, якщо треба. Але до чого тут ця відьма? — запитав Саша. — Хоча… Спробуй її пошукати спочатку сама. Може, сторінку в соцмережах?

 — Ну, можна пошукати, — я не була впевнена, що пошук в інтернеті щось дасть, хоча от Горпину ми з дівчатами знайшли саме так, тож усе може бути… — Зараз я введу її ім’я і прізвище в пошуковик…

Я дістала телефон і швидко набрала “Елеонора Білай”. За кілька секунд на екрані з’явилася відповідь Гугла:

“Розшукується жителька Києва, археологиня та історик Елеонора Білай, 26 років, яка зникла 1 вересня, вирушивши на роботу, але так і не доїхала до музею, в якому працювала. Якщо комусь відома інформація про місце перебування Елеонори чи ви її бачили, телефонуйте за номером…”

Далі був номер поліції. 

 — Отже, вона таки зникла, — видихнула я.  — Може, якщо ця дівчина дійсно відьма, її заманили в портал, як і мене? І тепер вона кличе на допомогу…

— Так, це можливо, — погодився Саша, зітхнувши. — Але ми не можемо діяти непродумано, Аню. Ангеліна пішла на ювілей батьків, тож її треба буде дочекатись. Може, напиши їй.  А я сходжу за Алісою, вона ж в своїй кімнаті має бути. 

 — Так, дочекаємося повернення Ангеліни, і разом подумаємо, що робити, — кивнула я. — Зараз напишу їй…

Саша кивнув і пішов з кімнати.

Я стала набирати повідомлення Ангеліні з проханням повернутися якнайшвидше, і раптом почула той самий звук, що і в моєму сні — тиху музику як фон і  жіночий голос. який покликав мене на ім’я:

 — Аню, допоможи! 

Потім цей голос покликав на допомогу знову. 

Але зараз я точно не спала! Чи це все-таки сон, і мені наснилося, що я прокинулась і спустилась до кабінету Горпини, а насправді я все ще сплю в своїй кімнаті? 

Спробувала вщипнути себе за руку і відчула біль, здається, все-таки все відбувалося наяву. 

Я підійшла до вікна, відсунула штори і визирнула назовні. І відразу побачила портал — здається, тепер він наблизився ще більше, і був уже майже під самим будинком.

Мене ніби підганяло щось у спину, недовго думаючи і забувши про вказівки Саші, я відчинила вікно і ступила на підвіконня. Добре, що це був перший поверх, а внизу — м’який газон, і вже за мить, вистрибнувши з вікна, я побігла до порталу…