Відьми можуть політати

Частина 5

—Ось так, матусю, доленька обертається. Фібі, я нічого матері не розкажу, і ти рот на замку тримай. Раптом що, тобі не шістнадцять, а тридцять шість.

Помітивши мій здивований погляд, жінка знову посміхнулась.

—Тебе переплутали. З іншою Фібі. Я мовчатиму не через те, що захистити хочу, а через те, що любов’ю до матері не палаю. І рот на замку тримай. Зрозуміла?

—А чому ви так Міру не любите? Вона ж ваша мати.

—Яка зжерла мого нареченого.

—Прямо таки зжерла? —на мій капелюшок почав крапати дощ, і чим більше часу минало, тим більші краплі розбивались об суху траву.

—Прямо таки зжерла. А я дозволила, ніколи не реагуючи на її поведінку.

—І... тепер вам нічим не допомогти?

—Абсолютно. Ходімо, ще захворієш на мою голову.

Настрій у мене помітно погіршився, але жінка поруч повеселішала. Немов уся ця ситуація забавляла її. Та мої думки крутились не навколо моєї особистості, а навколо реальності. Увесь час я повторювала, що це лише сон, але чим більше часу проходить, розумію, що це не так. Хіба можна у сні відчувати холод, тепло, запах квітів? Є лише один варіант це перевірити.

Покосившись на задумливу Аллу поруч, я рвучко зірвалась з місця та побігла до великого каменя.

—Стій! Куди ти?

Лампадка гойдалась в моїх руках, заважаючи бачити дорогу, але як тільки я впала біля каменю, поставила його на суху траву.

—Ти що робиш? Нас же чекають. —на відміну від мене, Алла йшла повільною ходою, увесь час споглядаючи на рослини в кошику.

Що ж, якщо я хочу перевірити, чи це сон, то доведеться трохи потерпіти.

Немов сам ліс допомагав мені, адже майже тієї ж секунди я побачила між листям гострий камінець, задерла широкий рукав кафтану та рвучко провела ним по зап’ястю.

Тонка цівка крові почала крапати прямо на валун, а я... я ніяк не могла повірити у те, що відбувається. Біль був пекельним, кров теж цілком реалістична. Тоді чому? Чому це все відбувається?

—Прокляття, Фібі! Тепер нам точно кінець.

Обережно поставивши кошик біля лампадки, Алла стиснула мій лікоть.

—У відьм кров чорна. Якщо здогадаються, вони вб’ють тебе, дурна дитина!

Вб’ють... і по справжньому. Ніякий це не сон. Це реальність, в яку я вляпалась по самі вуха. Після цього розуміння безтурботність пішла, мов і не було.

—І що мені робити? Що мені робити? Я не хочу помирати!

—Я не розкажу нічого. Не через те, що захистити хочу, а тому, що Міру не люблю. —тріск тканини трохи привів до тями, але й поводитись так само, як раніше, не зможу. —Вранці додому відправлять. Головне протримайся на шабаші і не видай себе.

Алла перемотала моє зап’ястя та бадьоро посміхнулась, немов уся ця ситуація її забавляла.

—Ходімо, доки нас не шукають.

—А якщо вони зрозуміють щось? —я взяла тремтячими пальцями ліхтарик, потім підійнялась та обтрусила сукню.

—Ти головне рукавом сховай зап’ястя і уважно стеж, аби він не задерся. Та чого ти так зблідла. Все буде добре.

Щось мені не вірилось у це “все буде добре”, відьми як не як. Що я там говорила? Що вони добрі? Забираю свої слова назад.

До веж ми повертались у тиші. Алла увесь час дивилась на мене та посміхалась, я ж з кожним пройденим кроком ставала усе білішою. А з нюхом у них як? Як у перевертнів? Тоді мені ой як не пощастило. Занюхають і з’їдять. Не дарма ж казали, що хлопці смачні. І люди теж. Чи людей вони не їдять?

Це питання так просто залишити я не змогла, тому в наступну ж секунду запитала у відьми, на що та лише розреготалась.

—Що ти, ні. Ми їх спалюємо живцем. —я покосилась на неї, думаючи, що краще б вже з’їли. —Тільки якщо провиняться.

А, ну тоді все гаразд. Я ні в чому не винна. Правда?

Коли ми повернулись до невеличких дверей, що були ззаду вежі, то з моїх рук Люсінда тут же забрала кошик, не забуваючи буркнути собі під ніс, що ми надто довго “розважались”. У темному, холодному лісі, під дощем, і розважались. Вона це серйозно?

Алла востаннє підморгнула мені, віддаючи до більш надійних рук. Та таких надійних, що вони відразу схопили мене за поранене зап’ястя.

—Ти чого морщишся? —фиркнула Люсінда, відпускаючи. —Ти диви, яка ніжна. А через багаття скакати теж не будеш?

—А потрібно?

Дівчина йшла швидко, та так, що я ледь встигала перебирати ногами й не зашпортуватись через цю дурну чорну сорочку.

—Звісно! Це ж шабаш. Спочатку принесемо в жертву те, що вполювали. Потім добренько вмиємось зіллям та помолимось Сантимісенті. А вже потім найголовніші веселощі! —якби не кошик у руках Люсінди, то, впевнена, вона б вже ручки потирати почала. Але мені щось зовсім ці веселощі не до вподоби.

—А співати будемо? —тихо запитала я, сподіваючись уникнути цього сорому. Це раніше жінки могли збиратись на лавці та співати пісні, а зараз спробуй, і сусіди тут же скажуть, що напилась. Тому співати я не вмію, та й не дуже хочу.

—Будемо. —порадувала мене Люсінда, заправляючи зелений локон за капелюшок. —Тільки зілля доваримо, і відразу ж у веселощі.

Через хвилину ми опинились на галявині, оточеній сухими, високими деревами. Посередині горіло два багаття, над якими стояли невеличкі котли з кип’яченою водою. Неподалік ще одне багаття, але набагато яскравіше та вище, за попередні, та й котли з водою над ним не стояли.

Я почала активно допомагати дівчатам, як не трави зносячи, так воду помішуючи. Відьми любили потеревенити ні про що, адже за весь цей час ніхто й на секунду не замовк, із задоволенням підтримуючи бесіду. Я навіть зловила себе на думці, що поруч з ними мені добре та комфортно. Але що буде, коли вони дізнаються правду?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше