Частина 4

Моя бідолашна спина почала горіти від величезної кількості очей, що пропалювали в мені дірку. Інтер’єр в кімнаті відрізнявся від того, що я очікувала побачити. Нові, вишукані дерев’яні меблі, висока білосніжна стеля, мармурова підлога, і я, котра пластом обіймає її.

Підійнявши голову, я відразу ж побачила свою Мірочку.

—О, бабуся! —тицьнула я в неї пальцем, посміхаючись. Виглядала вона, звісно, молодшою і набагато доглянутішою, та не впізнати її я не змогла.

Вона сиділа на великому, чорному кріслі, дивлячись на мене зовсім не так, як вдома. У її погляді читалась відраза та сором, але чим я могла спровокувати таке ставлення, й гадки не мала.

—Яка бабуся? Тобі жити набридло? —шикнула Лорен, допомагаючи мені встати з підлоги. —Міро, пробач ти її, молоденька ще.

А що я не так сказала? Бабуся не в тому сенсі, що стара, а в тому, що вона моя бабуся. Вірно ж?

Жінка легенько штовхнула мене, киваючи головою в бік Міри.

—Так. Я помилилась. Ви дуже схожі на мою бабусю.

—Годі балачок. —геть і голос такий. От коли вона з моїм батьком розмовляє, то відразу ж перетворюється на справжню відьму. —Через годину аби всі трави назбирали та зварили зілля. Новенька нехай з Аллою йде.

Здивувались усі, окрім мене. Мою мати Аллою звуть, нічого погано я в цьому не бачу.

Дівчата, мов за дзвіночком, почали покидати кімнату, за одно й мене тягнучи слідом. Коридор особливо не відрізнявся від кімнати, у яку я так вдало потрапила.

—Хто така Алла? —достатньо голосно запитала я, аби мене почули, але відповідати не поспішав ніхто. Крім Агнеси.

—Дочка Міри. Вона не така, як ми всі. Заради чоловіка відмовилась від дару, а могла просто з’їсти його.

Я знову здивовано затріпотіла віями, сподіваючись, що вони так жартують.

—А чому відразу з’їсти?

—Бо чоловіки смачні. —підморгуючи, відповіла Лорен. Чого чого, а такого я вже точно не очікувала. Гаразд, на власні очі не бачила, отже й словам не віритиму.

—Ви погано до неї ставитесь?

—Не те, щоб погано. Просто... —Агнес стала підбирати потрібні слова, опустивши погляд на підлогу.

—Не така, як всі. —несподівано відповів хтось за нашими спинами. Обернувшись, я побачила жінку, дуже схожу на мою маму. Суботніми вечорами вона часто діставала фотоальбоми та показувала свої фотографії, а тепер немов картинка ожила.

Алла була вдягнена зовсім не так, як ми всі. Замість чорного довгого кафтану на ній красувалась бордова сукня з чорним корсетом, зверху чорний плащ, а замість капелюшку звичайнісінький капюшон.

Я трохи нахилила голову, вдивляючись у знайомі риси обличчя, намагаючись знайти у ній хоч щось рідне, але марно.

—Міра сказала, що сьогодні ти наставниця Фібі. —перервала незручну тишу Лорен, підштовхуючи мене.

—Я знаю. Фібі, ходімо. —жінка простягнула мені руку та посміхнулась, дещо фальшиво та натягнуто, через силу, а потім повела зовсім в інший бік. —Скільки тобі років?

—Шістнадцять. —скоромовкою випалила я, трохи жмурячись.

—Дуже смішно. —а от що смішного, я так і не зрозуміла. — Гаразд, не кажи, я сама дізнаюсь.

Я стенула плечима, виявляючи байдужість. Не хоче вірити, то нехай.

Повільною ходою ми вийшли на вулицю. Стало набагато темніше та моторошніше, ніби сам місяць ховається від когось, дозволяючи легким промінчикам освітлювати шлях.

Алла зняла зі стіни скляну лампадку з ручкою, вогонь у якій яскраво горів та освітлював шлях, не гірше телефонного ліхтарика. Мені ж передала плетений кошик.

—Що ми будемо робити? —порушуючи дзябку тишу, запитала я. Краще розмовляти ні про що, ніж слухати страшні завивання звірів та відчувати холодний, мокрий туман.

—Зілля варити точно не будемо. Нам це не довірять. Ти новенька, я слабка. Але збирання трав лежить на наших плечах, тому краще якнайшвидше закінчити з цим.

—А що саме збирати?

—Тирлич. —жінка нахилилась, зриваючи сині квітки та обережно ставлячи у кошик. —Аконіт. Але поки його тут немає. Любисток теж не завадить. Ти що, в травах не розбираєшся?

Я зірвала гарну, рожеву квітку, і вже хотіла було закинути її до кошика, але Алла стрімко вибила квітку з моїх рук.

—Це звичайний бур’ян. Він нам ніяк не допоможе.

—Але ж...

—Ніяких але. На горіхи отримати не хочеш, то просто йди за мною і тримай кошик. Я сама все зроблю.

Зрозуміло. Продуктивної розмови у нас не вийде. А шкода. Мені б хотілось послухати цю жінку, її історію, вподобання та пройдений шлях.

—Розкажи щось про себе. —несподівано порушила тишу Алла, передаючи мені лампадку та сідаючи на галявинці з квітами.

—Нічого цікавого розповісти не можу. Краще запитуйте.

—Давно дар розкрився?

—Не знаю. —чесно відповіла я, підсуваючи кошик ближче.

—Чому з батьком не спілкуєшся?

—Спілкуюсь.

—І мама не знає?!

—Знає.

Алла здивовано вирячилась на мене, а відчуття, ніби вона зараз пальцем біля скроні покрутить.

—Фібі... тобі шістнадцять?

—Так. —впевнено кивнула я, зовсім не розуміючи, у чому справа.

—Прокляття! Та ти ж не відьма.

Блискавка вдарила десь не далеко від нас після протяжного грому, а жінка поруч почала посміхатись, мов не в собі.