Частина 3

Спочатку ми підійнялись на пагорб, звідки нам відкрився прекрасний краєвид. Ліс, мов на долоні. Невеликі луги з квітами, де не де чути рик хижих звірів, але навіть це не лякало.

—Як то кажуть, почувайся, як вдома, але не забувай, що ти в гостях. —вперши руки в боки та втягнувши через ніздрі повітря, мовила Присцілла. Якби я знала, що відьми такі добрі, то ніколи б не боялась їх у дитинстві.

—Що? Прямо тут? —невтямки запитала я, доки усі дівчата почали потирати ручки.

—Ну що, подружки. Почаклуємо? —Ленора знову розсміялась страшенним сміхом, після чого навіть вітер почав дмухати наполегливіше. —Новенька нехай полюбується, а на наступний рік вже з нами розважатиметься.

Усі відьми стали півколом, інколи посуваючи мене в бік плечима, а потім взялись за руки та заплющили очі.

Небо затягнуло густими хмарами, звідки не візьмись ноги огорнув щільний туман, вітер тріпав моє тільце так сильно, ніби намагався здмухати, довести, що я тут зайва. Та я з впертістю продовжувала стояти на місці, не зводячи очей з юних чародійок. Або не таких вже й юних.

Ліс поступово заповняв моторошний шепіт дівчат, перекриваючи співи пташок. Від тих сонячних, яскравих краєвидів і сліду не залишилось, натомість відкриваючи для очей моторошні видіння, як з картинок у казках про відьм. Єдине, чого не вистачало, так це зеленого світла звідусіль. Але ж це мій сон, правильно? А у сні я можу робити все, що заманеться. Варто лише подумати.

Вирішивши не стояти без діла, я подумки уявила зелене світло, що проривається крізь тіні дерев, переплітається з туманом, огортає своїм теплом та моторошним світінням. І, о, диво!

Все саме так, як я і уявила. Та щось йшло не за моїм сценарієм, адже туман все густішав, підіймався вище, закривав білою пеленою все, що знаходилось на відстані витягнутої руки. Тепер замість дівчат я бачила лише чорні плями, затягнуті зеленим сяйвом в суміш з їдким туманом.

Їх шепіт ставав усе голоснішим і голоснішим, доносячись звідусіль, немов музика в навушниках. Та ця музика викликала табун мурашок і бажання якнайшвидше вимкнути це.

І знову диво. Туман почав розпливатись, немов ховаючись від когось, шепіт ставав усе тихішим й тихішим, аж поки не зник нанівець.

Вже через якусь мить майже все прийшло в первозданний вигляд. Майже. Ліс так і залишився похмурим, темне небо відбивало яскраві зірочки, освітлюючи густу, посохлу траву, а перед нашими носами з’явилось дві високі вежі, прямо як у Рапунцель. А тепер питання, як ми туди зайдемо, якщо дверей немає?

—Що це за місце? —запитала я у Агнес, що підійшла ближче та питально подивилась на мене.

—Савранський ліс. Але наша домівка надійно схована від людей. Око відводить, так сказати. Ну що, йдемо знайомити тебе з головною?

—З ким?

Відчуття, ніби всі все знають, а ти ні. І це жахливо дратує!

—З головною відьмою нашого ковену. Ти що, взагалі до шабашу не готувалась?

—Безвідповідально з твого боку. —поруч Ленора гепнула своєю мітлою по сухій траві, смикаючи підборіддя догори. —Нам говорили, що ти трохи відстала, але ж ми не думали, що настільки. Значить так, голубочко...

Жінка обійняла мене за плечі однією рукою, а іншою дбайливо несла мітлу, а потім повернула обличчям до веж та повільною ходою рушила туди. Всі інші позаду жваво про щось розмовляли, інколи посміюючись, я ж нашорошила вуха, аби й слова не пропустити.

—Міра, наша головна, ще та відьма! Якщо ти їй не сподобаєшся, то після святкувань додому летиш і шукаєш кращої долі. Тому не зли її, подружко.

Коли шум за спиною посилився, я обернула голову через плече, з захопленням спостерігаючи, як прямо з неба до нас летять мітли. Відьми з широчезними посмішками заскакували на них та спритно летіли до веж, зникаючи у єдиному, великому вікні.

—І так, форму ми тобі нову дамо, і мітлу теж. Свою ж ти загубила, чи не так?

Ленора клацнула пальцями, після чого моє тіло немов лещатами стискало, а коли я подивилась вниз, то на очі впав капелюх.

—То я тепер що, як ви? —підіймаючи бортик капелюшку, запитала я. Всередині мене переповнювали емоції, адже чим більше часу минало, тим менше я вірила в те, що це сон.

—Як ми, подружко.

Коли позаду щось вперлось мені в поперек, я скрикнула, прудко обертаючись. Навколо мене нетерпляче крутилась мітла, час від часу сама лізучи до рук.

—То чого ти чекаєш? Заскакуй на свою супутницю і гайда за всіма.

Мені... що? Але ж я не вмію!

Ленора знову голосно засміялась, і перш ніж я заперечила чи бодай но запитала про двері, як вона стрімко злетіла до веж.

Спочатку я хотіла просто пішки дійти туди, а там, можливо, і волосся довге з’явиться, але йти довго. Хвилин тридцять точно.

А взагалі, чого я так боюсь? Це ж мій сон.

—Гаразд, люба, подивимось, на що ти здатна.

Спочатку було дивно сідлати мітлу, і думки про дискомфорт зовсім не полишали.

—Ну. Лети! —сказала я, підштовхуючи мітлу до вежі, але вона була спокійна, немов і взагалі не жива. —Летии.

Я спробувала розбігтись та підстрибнути. Ну а раптом? Але крім невдалого падіння на мітлу в результаті нічого не отримала.

—Та чого ти не слухняна така? Взагалі, бракована. Я кажу, лети! Швидше!

Краще б я пішки пішла.

Моя “супутниця”, як сказала Лорен, з швидкістю звуку зірвалась з місця, мої ноги бовтались позаду, замість того, аби зручно висіти в повітрі, а руки немов приросли до дерев’яної палиці.

—Помаліше! Чуєш? Не так швидко!

Серце в грудях тьохкало, мов не в собі, краєвиди пролітали, а от моя шалена подружка не полюбила мене з першого погляду. Адже після моїх криків різко зупинилась, та так, що я ледь не перелетіла і її. Сидіти виявилось дуже навіть зручно, та й дихання поступово вирівнялось.

—От. Бачиш. Вмієш бути розумницею, коли захочеш. —я нервово заусміхалась, міцніше хапаючись за палицю. —А... а що ти робиш? А ну нижче.

Чим ближче ми підлітали до вежі, тим більше я розуміла, що у вікно залетить тільки мітла. Я ж просто влипну в стінку і повисну там, як жаба.