Частина 2

—Ну, що ти, як не рідна? —жінка в чорному плащі та з дурним капелюшком, як у справжньої відьми, сунула два пальці до рота та голосно свиснула. —Не переймайся, подружко, ми тобі найкращу екскурсію у житті влаштуємо.

—Пробачте, що? Я... хлопця чекаю. —все ж спробувала достукатись я, але жінка почала бридко реготати. Хоч вона й була гарною, навіть дуже, але сміх лякав. Аж казки згадала.

—Хлопці — це добре. Вони смачні.

Мої очі округлились, нагадуючи п’ять копійок, та перепитати я не встигла.

—Де твоя форма? Загубила?

—Ви щось плу...

Договорити я не встигла, адже знову почула цей регіт, але цілої компанії жінок. Повернувши голову вбік, ледь не зомліла. Прямо до нас летів величезний дуб в горизонтальному положенні, а на ньому сиділо декілька десятків жінок у капелюшках з довгими носами і в плащах. Якби не їх чарівні риси обличчя, і справді з відьмами переплутала.

—Громадський транспорт. Заскакуй! Форму тобі іншу дамо, але більше не будь роззявою, подружко. Головна цього не любить.

Від шоку я й поворухнутись не могла. Це що, галюцинації? В мої шістнадцять? Дожили.

—Та розслабся ти, своїх не чіпаємо.

Жінка легенько підштовхнула мене до дуба, де інші дівчата тут же потягнули до моїх плечей руки, вправно саджаючи на... дуб. Чортівня якась.

Я декілька разів протерла очі, але знайома асфальтова дорога все бігла і бігла, віддалялась і віддалялась, повітря ставало усе теплішим і теплішим, а я... я вперше відчула себе у своїх тарілці. Тьху ти, на своєму дубу. Чи як це пояснити?

—Юхууууу. Подружки, свобода ха-ха-ха!!! —жінка, що так мило зустріла мене, летіла біля нас на мітлі, роблячи повітряні петлі та сміючись, мов востаннє.

—Ти чого така бліда? Злякалась? —ще одна красуня, що сиділа справа від мене, гойдалась, мов під музику, та запитливо дивилась на мене.

—Це сон такий?

—Ні, подружко, тебе в сім’ю беруть. Це ж така честь!

В чию сім’ю? Оййй який сон страшний. Здається, цієї миті я буду рада навіть своєму ненависному будильнику, лише б вирвав мене з лап цього кошмару.

—Ти з нами до ранку, тому розслабся і отримуй задоволення. —мовила дівчина зліва, теж посміхаючись. Чого вони такі милі?

—До ранку? А до нього довго? —це ж мій сон, можна й таке запитати. Чи не так?

—Більше двадцяти годин.

Я кивнула, знову кидаючи погляд вниз. А ось страх зовсім не як у сні, і вітер гойдає моє волосся по справжньому.

А й дійсно. Якщо цього не минути, то чого носом вертіти? Краще насолоджуватись!

Знову вперто глянувши вниз, я почала повторювати, що навіть якщо гепнусь звідси, то нічого не відчую.

—Мене Присцілла звуть. —мовила блондиниста дівчина справа, простягаючи мені руку. —Тебе Фібі. Ми в курсі.

—А мене Люсінда. —зеленоволоса красуня зліва теж мило посміхнулась, але руку простягати не стала. —Ти ще встигнеш з усіма познайомитись. Ми ж тепер одна сім’я, як не як. І жити тобі з нами до самої старості.

Всі навколо знову почали реготати, але я їх радості зовсім не поділяла.

—Відьми ж не старіють. Тому до смерті ти з нами, подружко. Я Агнес. Ще та відьма. —до мене перехилилась ще одна “подружка” з яскравим, чорним волоссям. Серед усіх, з ким я вже встигла познайомитись, вона була найгарнішою. Рожеві щічки, червоні губи, тендітне тільце та довге волосся. Я навіть замилувалась, невільно порівнявши себе з нею.

—Кінечна, подружки! —пропищала жінка на мітлі, ім’я якої я й досі не знала. Дуб, мов по клацанню пальців різко опустився вниз, а в мене ледь серце з грудей не вистрибнуло.

Відчуття, прямо як на “Power Tower” в моєму місті, в рідненькій Одесі. Ті, хто на такій штуці катався, чудово мене зрозуміють. Коли ти летиш зі швидкістю вільного падіння, а всередині немов органи перевертаються.

Доки наш “міський транспорт” приземлився, я вісім разів встигла подумати про смерть. Так так, прямо у сні. Це ж як я на ліжку чортихаюсь зараз?

—Мене Ленора звуть! — викрикнула жінка, зіскакуючи зі своєї мітли. На відміну від інших дівчат, вона виглядала дещо старшою, але вроду не втратила.

Всі почали жваво зіскакувати з дуба, я ж продовжувала за усім спостерігати. Але, як би зручно мені не було, та норовливе деревце хитнулось, змушуючи мене зістрибнути.

Легені запалали від чистого, свіжого повітря. Усе тут пахло зеленню, свіжістю та... свободою. Дерева набули яскравішого, зеленого кольору, хмарки повільно кружляли над головою, птиці радували своїм щебетанням і відчуття, немов цілий Всесвіт тільки для мене однієї.

Повернувши голову, я помітила, що дівчата щільною компанією йшли за Ленорою, та так спритно, що носи їх капелюшків смішно підстрибували.

—Швидше, новенька! Не відставай! —гукнув хтось із натовпу, і я, знову окинувши ліс блискучими очима, побігла слідом.