Частина 1

Мій солодкий сон було нещадно перервано будильником, звук якого я встигла зненавидіти усім серцем. От знаєте, ніколи не була злою і роздратованою, але бувають миті, що навіть іскри з очей летять. Сьогодні саме такий день.

Повернувшись на інший бік ліжка, я потягнулась за телефоном та розплющила заспані очі. На екрані відразу ж з’явилось фото мого любого Піта, 07:30 та сьогоднішнє число. П’ятниця тринадцяте... чого ще можна очікувати від цього дня?

Зітхнувши, я підійняла голову з ще теплих подушок, а потім знову завагалась. З якої ноги вставати? З лівої — погано. З правої — теж. А коли на дві одночасно ступаю, так відразу ж щось стається. І не найприємніше.

Ну, була не була. Доторкнувшись рукою до м’якого, зеленого килима, я з щасливою посмішкою почала збиратись до школи. Одинадцятий клас, чи знаєте, один з найкрутіших і найважчих митей у житті.

Завжди любила фарбуватись, але в школі викладачі надто бурхливо на це реагували. Тому я зупинила вибір на легкому макіяжі та короткій спідничці з білою блузою. Ну не дарма ж п’ятниця.

Рівно о восьмій, я спустилась до своїх батьків. Знайомтеся, Стів Мірчел, мій батько, він же голова сімейства і за сумісництвом єдиний чоловік у цьому будинку. Сидить у вітальні на дивані, в руках тримає газету, розумний вигляд робить, і вічно на бабусю зиркає. До речі, щодо неї, шикарна жінка! В молодості ще тою красунею розходжувала, а під вікнами її будинку лише й чути було: “Мірочко, виходь!”. Та що брехати, навіть у свої вісімдесят років має залицяльників більше, ніж я. Он, сидить у кріслі навпроти батька, чай сьорбає і очі закочує, мов він їй туди отруту підсипав.

Алла Мірчел, моя мама і господиня цього дому, якраз занесла до вітальні пиріг та з посмішкою сіла між “закоханими”. Ліка, найжахливіша сестра у цілому Всесвіті, напевно, усе ще дрихне і безсоромно вішає локшину на вуха всім, що хвора. Але насправді я її люблю, сестра як не як.

— Доброго ранку. — з посмішкою привіталась я, відразу ж цілуючи тата у щоку.

— Якби ж він був добрим. П’ятниця тринадцяте. Відьми можуть політати. —проскреготів тато, явно не в дусі. Я ж сіла на диван, підсовуючи чашку з компотом та беручи до рук шматок пирога. Мамі та бабусі кивнула в знак привітання, починаючи жувати.

—Але відьми не існують. —запевнила я, безтурботно поглинаючи сніданок. Але тато, підозріло покосившись на свою тещу, лише роздратовано зітхнув.

—Я теж так думав.

Це у нас часто. Недолюблюють вони одне одного, всіх собак вішають за першої ж можливості. Бабуся хотіла, аби її люба Аллочка вийшла заміж за красивого та багатого, а вона вийшла за письменника, про твори якого за цими стінами ніхто й не чув. Загалом, це ще ті сімейні мелодрами.

—Піт знову по тебе прийде? —запитала мама, доливаючи мені компот. Але я й кивнути не встигла, як чашка з чаєм дзвінко приземлилась на стіл.

—Се нам за те, що не молимось. —вигукнула бабуся. —Фібі, ти не повторюй помилок своєї матері, он, Крістофер за тобою бігає, він багатий.

—І прищавий. —гидливо додала я, згадуючи свого сусіда. Та він же суцільне пекло! І хвалько, і боягуз, і дурний до того ж.

—З лиця води не поп’єш.

—Мамо!

—Пані Кроус, припиніть вже ви про ті гроші. —не упустив можливості вжалити тато. Він рідко втручається в наші розмови, адже вважає, що жінки самі повинні розібратись. Здоровішим буде. Але жодного слова бабусі він не пропустить, навіть коли діло стосується життя та смерті.

На моє щастя, телефон у кишені дзеленькнув, а так, як ніхто крім Піта мені не пише, я з радістю скочила з дивану.

—Він приїхав! —з широчезною посмішкою пропищала я, рвучко біжучи до кімнати за ранцем.

—Ти навіть не поїла! — обурювалась мама, доки я подумки закочувала очі. Як бабуся, але подумки.

—І жениха обрала...

—Нормальний жених!

—А ти взагалі мовчи!

—Сама мовчи...

А от тепер десерт. Вони починають сваритись, а потім щось обов’язково розбивається.

Три. Два. Один.

Дзень...

Ну от. Результат не змусив на себе довго чекати.

Востаннє кинувши погляд на те, як бабуся замахується палицею на тата, як мама намагається їх помирити, а сонна десятирічна Ліка підпирає щічки, сидячи біля дверей, я вибігла на вулицю.

Та замість знайомого червоного велика перед моїм носом була... мітла?

—Привіт, подружко. Відьму замовляла?

Замовляла що? Пробачте. А ну ще раз. Відьму???