Пролог.

Було в моєму житті три чоловіка, які любили мене над усе, і яких я любила більш за життя. А потім не стало їх, і залишились я одна-однісінька на білому світі. А тепер вони повернулись – і щастя повернулось до мене лицем.

Тато… Таточко вирішив, що відкривати заново бізнес у Києві немає сенсу. Надто великі гроші потрібні і надто велика конкуренція. До того ж, у Києві чимало знайомих, які знали Андрія та Василя, знали, що вони загинули, рятуючи дітей у дитячому будинку під час пожежі. Поява оживших героїв могла мати непередбачені наслідки. Тому тато завернув справи, продав будинок під Києвом, купив трикімнатну квартиру у невеликому, але живописному містечку на Закарпатті, де ми й поселилися усі разом, і арендував приміщення під піццерію.  Довелось розвивати бізнес з нуля, та то не страшне, попервах допомагали усі, і я, і Василько, і Андрійко. Працювали не опускаючи рук усі п’ятеро, лише раз на місяць брали вихідних пару днів та їхали відпочивати у дідову хату подалі від цивілізації.

Чому «усі п’ятеро»? Тому, що Лінуся припала до душі моєму братику, та так, що він вже нікуди її не відпустив. А вона не надто й суперечила, бо Андрійко подобався їй здавна, тільки раніш через його скромність далі звичайних розмов справа не йшла. Царевич-Місяць на щастя скромністю не страждав і забрав дівчину одразу, тільки-но ми переїхали.

Тоді ж зіграли одразу два весілля, побралися мій брат і моя подруга, а також ми з Басом-Васильком. Хоч благословення богині Лади вже давно поєднало наші душі, та перед людьми слід було провести традиційний обряд.

Лише через півроку бізнес почав приносити прибутки, які дали можливість найняти робітників. Відтоді дихати стало легше. Брат та коханий арендували приміщення, на базі котрого відкрили спортивний клуб бойових мистецтв, де організували заняття з рукопашного бою, бою на шаблях та на палицях для підлітків і дорослих. Ще через півроку клуб став таким популярним, що довелось розширятись. Тепер у кожного є свій власний спортивний клуб.

Тим часом батько повністю передав невістці піццерію, бо сам вирішив, що час втілити у життя свою давню мрію і відкрити суші-бар.

А я… я перекваліфікувалась на медсестру і пішла працювати до місцевої лікарні. Можливо, хтось буде сміятись, у мене ж диплом дизайнера і раніш це було моєю улюбленою справою, яка і гроші приносить, і задоволення.

Справа в тім, що удар блискавки змінив мене, залишивши у спадок певний подарунок.

Блискавка – то взагалі таємнича штукенція. Температура блискавки – тридцять тисяч градусів, що в п’ять разів вище температури поверхні сонця. Напруга може досягати двохсот мільйонів вольтів. Розряд пролітає тіло за мільйонні долі секунди, інколи не залишаючи навіть сліду на тілі, а інколи, навпаки, спалюючи вщент волосся та одяг, та завдяки цій швидкості більшість вражених залишається живими, дев’ять з десяти. Вчені відмічають, що з кожним роком все більше випадків потрапляння блискавки у людей. До того ж, діє вона мов розумна істота, і коли вже вибрала для себе жертву, то ніякі блискавковідводи не допоможуть, бо хоч «обхідним шляхом», через землю, а таки вцілить у того, у кого задумала. То може, ми притягуємо блискавку своїм психічним станом, своїм болем чи небажанням жити? А може, вони «свідомо» вибирають людину, щоб змінити її на краще?

Посидівши у інтернеті, дізналась, що таке буває нерідко. Існує навіть спеціальний термін. Синдром Соната – це коли після тяжких травм людина отримує надзвичайні здібності. Значна частина відомих випадків проявлення цього синдрому якраз і пов’язана з ударом блискавки.

Ортопедичний хірург Тоні Чікорія почав після того, як у нього влучила блискавка, грати на фортепіано. Микола Ліпатов несподівано виявив, що може розмовляти на трьох мовах, яких не знав раніше. Американець Харольд Дін перестав відчувати холод. Елен Вард з Англії отримала нюх дикого звіра. Гюнтер Лунге з Германії перетворився на калькулятор, і тепер здатен проводити у голові будь-які обчислення. Виживший австралієць почав передбачати погоду. Хтось отримує рентгенівський зір, хтось стає живим магнітом, хтось починає читати чужі думки.

А я отримала дар зцілення.

Спонтанно, навіть ще не знаючи про це, я вже вивела батька із коми та допомогла йому швидко відновитись. Спочатку гадала, що то випадковість, збіг обставин. Та тепло усередині мене продовжувало жити, спочатку м’яке, приємне, та дедалі воно сильнішало і, якщо я не «виливала» його на когось із людей, то дискомфорт наростав. Кілька разів прибравши головний біль та забій у рідних, зрозуміла, що з цим слід щось робити. Довелось вступати на «сестринське діло», на очно-заочну форму, та йти працювати до лікарні, спочатку до приймального відділення. Потроху домоглась можливості перейти до відділення інтенсивної терапії. Я не хочу, щоб хтось знав про мої здібності, тому «лікую» хворих вночі, коли вони засинають. Та Закарпаттям вже пішла чутка, що в нашій лікарні якимось дивом до дев’яноста процентів піднялась кількість пацієнтів, що повністю одужали і повернулись до активного життя. І це мене дуже радує. Навіть не уявляю, як покину лікарню. А доведеться, хоча б на рік, бо незабаром йтиму у декретну відпустку. Давно час моєму любому таточку подарувати онучку. Дідусем його давно вже зробили Андрійко та Лінуся. Малий "Зорян якраз вчиться ходити, набиваючи шишки та ламаючи усе на своєму шляху.

Як назвати доньку – я вже знаю. Лада. Без варіантів. На честь богині злагоди, гармонії, любові, бо любов, як не крути, керує світом.

Зараз мій коханий Василько підшукує нам квартиру. Андрій та Лінуся теж відділились, коли з’явився на світ малий Зорян. Молода сім’я з дітьми потребує більше простору. Та ми часто зустрічаємось, ходимо одне до одного у гості, разом відвідуємо стару дідову хату, навіть збираємось скластися та зробити в ній капремонт. Трохи пізніше, як назбираємо грошей.