Глава 51. Знову разом.

Гурба застигла півколом навколо нашої трійці, розглядаючи мовчки та з подивом. Мабуть, вирішили, що Басилейос та царевич-Місяць Андріадо – ряджені маланкарі з іншої ватаги, може, з іншого села.

- Що то за зайди? – почувся невдоволений голос Всеволода.

Я повернулась до друзів, не відпускаючи рідних ні на мить, наче боялася, що вони десь подінуться, мовила крізь сміх та сльози:

- Це мій брат Андрійко і коханий Василько.

Радомир та Всеволод виглядали насупленими, та очі «маланкового Василя» вже ковзали по юрмі, видивляючись дівчат і вирішуючи, з ким провести новорічну ніч. Гадаю, бідові хлопці не страждатимуть довго.

- Чого стоїмо? – озвався Кіт. – Забарились ми, вже й Новий рік настав!

Усі схаменулись, почали поздоровляти одне одного і кричати просто у небеса:

- З Новим роком! З новим щастям!

Та хіба щастя буває нове? Щастя… це просто щастя.

Я ще раз поглянула на Баса та Андрі, потріпала чуби. Ні, вони не примарні, а самі справжні! Живі, теплі. Їм вдалось подолати усі перепони і прийти до мене! І тепер нас вже ніщо не розлучить!

- Ходімо до клубу, - вигукнула я, - Старий Новий рік відмічати!

І ватага посунула у бік клубу. Брат та коханий обіймали мене з обох боків, і я відчувала себе як ніколи захищеною та цільною.

- Весіллячко Маланки та Василя не зіграли, - нагадав хтось позаду.

- В неї вже інший Василько з’явився, - почулось у відповідь.

А мене вже нічого не торкало. Добре, звісно, що брат та коханий не перелякали людей своїм виглядом, бо сьогодні усі ряджені, та навіть коли б вони з’явились посеред люду на Хрещатику, то й те неважливо. Важливо, що вони поряд.

Ми додибали до клубу, дівчата почали накривати столи, а парубки розставляти стільці. Усі веселилися від душі, сміялись та наспівували. Ніколи ще я не була у атмосфері такого безумовного щастя.

А на рідних надивитись не могла.

- Як вам вдалося?

- Коли ти зірвала кварковий перетворювач, за що отримаєш ще по попі, - пообіцяв Василько, - ми сподівались, що ти не загинула разом із ним, а знов перемістилась до іншого світу. Забили, звісно, на те, що ми – ватажки, тільки й розмовляли удвох про тебе. Згадували, уявляли, намагались приєднатись до тебе. Нічого не виходило. Андрі перший висловив думку, що ти повернулась додому, куди нам ходу немає. Та ми продовжували присвячувати тобі кожен порух почуттів, кожну думку та кожне слово. Не знаю як - та ось ми тут! Гадаю, що то ти щось таке зробила, що допомогло нам перенестись.

Я? Так, мабуть, саме так. Я організувала і провела старовинну містерію, сповнену магії. Ритуальний обряд, коли Коза помирала, а потім оживала, допоміг відкрити двері потойбіччя і залишив щілину, крізь яку прослизнули Бас та Андрі, використавши магію зустрічі старого року з новим роком.

Але ж матеріальні тіла вони виростили самотужки своєю любов’ю!

Усі посідали за стіл. Звісно, з одного боку від мене примостився Басилейос-Василь, з іншого – Андріадо-Андрій. Коло царевича-Місяця сіла Лінуся, яка досі поглядала на нас божевільним поглядом. Вона ж раніше знала мого коханого та брата, отже, не могла не впізнати.

- Лін? – гукнула я її.

- Цього не може бути, - прошепотіла подруга.

- Ти знаєш, що може.

- Невже вони справжні? Але ж мене вони не пам’ятають, так?

- Так, вони не можуть пам’ятати цей світ. Але ми допоможемо їм адаптуватись, добре, Лінусю?

Я помітила, що царевич-Місяць зиркає та зиркає на свою сусідку якимось дивним поглядом.

- Ця дівчина знає про нас? – запитав він.

- Так, це Лінуся – моя найближча подруга, яка допомогла мені повернутись додому.

- Гарна дівка! – схвально цокнув язиком Андрійко.

- Як же їм вдалось?

- Новорічна магія допомогла. І взаємна любов, звісно, - вирішила поки що не вдаватись у подробиці я.

Лінуся трохи заспокоїлась і, як завжди, у її раціональній голівці виникло логічне питання.

- І як ти батькові їх покажеш?

А це, і справді, проблема. Серце тата може не витримати такого щастя. Тим паче, що йому я, на відміну від подруги, не розповідала про свої мандри іншими світами.

- Не одразу, це точно, - качнула я головою. – Треба буде його якось підготувати…

Саме через те, що я не знала, як піднести татові новину, що його син Андрій та мій коханий Василь ожили, ми не поспішала додому. Та годинник, що переступив за північ, невтомно біг уперед, наближався ранок. Святковий запал поступово згасав, парубки та дівчата почали розходитись по домівкам. Нам же йти, крім до батька, було нікуди. Я вже роздумувала над тим, щоб попрохати когось із місцевих дати притулок моїм рідним на ніч чи дві, поки я підготую батька, та не знала, як пояснити причину.

Моїм зволіканням прийшов кінець, коли до клубу завітав тато, що не хотів лягати спати, поки ми з подругою не повернулись, і вже почав хвилюватися.