Глава 50. Прадавня містерія.

Колись у моєму житті було троє найдорожчих у світі чоловіків. Потім не залишилось жодного. Тепер у мене знов є тато. Прийшовши до тями, він досить швидко пішов на поправку і незабаром його виписали з лікарні.

У тата було багато впливових знайомих, тож йому вдалось мінімізувати втрати. Його кума, а мого хрещеного батька, було знайдено за кордоном і на його кошти накладено арешт. Тепер шахрай сидить у в’язниці. А тато, хоч і не зміг вже повернути продану кумом піццерію, зате отримав назад більшу частину грошей. Це відбулось перед Новим роком. Якраз і батько пройшов реабілітацію після переломів та отриманих травм й міг повертатись до звичного життя. Може, слід було замислитись над відкриттям нового бізнесу, та ми вирішили взяти відпустку і з’їздити на Закарпаття, де у невеличкому селищі стояв забитий дошками старий дідів будинок. Ми не були там вже кілька років, мабуть, років десять, тож довелось докласти немало сил, щоб привести його до ладу.

Увесь час з моменту виходу тата з лікарні я серйозно займалась етнографічними дослідженнями і тепер мала за намір відновити старовинну містерію маланкування у селищі, де традиціям та звичаям ще й досі придавали чимале значення. Мені вдалось дуже швидко познайомитись з місцевою молоддю завдяки тому, що більшість з них постійно збиралась у місцевому клубі на так звані вечорниці. Мою ідею підтримали на ура і ми почали готуватись до зустрічі Старого Нового року. Зібралось аж три ватаги маланкарів. Дівоча та парубоча із місцевих підлітків. Я ж очолила збірну з молоді приблизно мого віку. Наш гурт, як заведено, називався «Стара Маланка», бо ми були найстарші. Провести містерію я вирішила за найдавнішими звичаями, бо до нашого часу вона дійшла дещо скороченою та видозміненою.

Отже, як це й відбувалось у прадавні часи «Стара Маланка» складалася з двох частин: «Диґанії» та «Саржі».  «Саржа» складається з дійових осіб без масок, це була молодь у національних українських костюмах. «Диґанія» - то ряджені, учасники дійства, таємничої новорічної містерії.

Звісно, княгинею Маланкою одноголосно вибрали мене. На мені був традиційний український одяг: вишита сорочка, запаска, бруслик, теплий чекмінь, чобітки, на голові – шикарний вінок із штучних квітів, у руках, як годиться – кужіль та веретено. Супроводжувати  Маланку мали три подружки, однією з яких радо згодилась бути Лінуся, яка приїхала до нас відмітити свято.

За князя-Місяця був один з місцевих парубків, волоокий Радомир, високий, гнучкий, мов лоза. Виглядав він добре у одязі, що запозичили у місцевому музеї, саф’янові чоботи, соболина шапка, насунута на одне вухо, на поясі – дерев’яний меч у піхвах.

Роль князя Васильчика грав ще один мій новий знайомий, дебелий, мов справжній казковий богатир, красунчик Всеволод. Гадаю, вони з Радомиром вже поклали на мене око і тепер конкурували, вихваляючись один поперед одним силою та спритністю.

Змієм визвався чорноокий смаглявий Бажен, коренастий, зросту невисокого, зате непосидючої вдачі, шумний, веселий, хвацький. На ньому був кудлатий кожух, підперезаний сплетеними зі шкіряних шнурів мотузками. Бороду Змієві зробили з вати, переплетеної шкіряними шнурками-змійками.

Одного з парубків вибрали «зірконосом» - носити на палиці традиційну восьмикутну зірку, що так нагадувала мені Зірку Лади. Він має йти попереду і ніхто не може його обгонити.

Ще до нашого гурту увійшли традиційні у давнину Світляні, що носили ліхтарі з живим вогнем, Міхоноша з торбою для здобутку, Скарбник із скринею для грошей.

Одна з дівчат грала Смерть, цей образ у білому вбранні з намальованими чорною фарбою на грудях перехрещеними кістками,  у масці у формі черепа та  з косою на плечі теж повертав нас у найдавніші часи.

Також був у нас Ведмідь – найдебеліший хлопець з маланкарів. Кіт, бо цікавий такий персонаж. А потім Дід та Баба, Орач і Сівач, Циган, Циганка та багато хто ще.

Супроводжували ватагу музики із старовинними музичними духовими інструментами: бубнами, тромбонами та навіть з трубою-«прімкою».

І, звісно, не обійшлись ми без Кози, бо обряд «водіння кози» органічно вплітався у містичне дійство і без нього було не обійтись.

Спочатку я довго не розуміла, чому цей обряд має таке важливе значення, що пережив тисячоліття. Козу називали символом майбутнього урожаю, та й тільки. Довелось добряче покорпіти над першоджерелами, щоб виявити її важливу для містерій роль.

По-перше, коза символізує собою найпершу Козу Седунь, пов’язану з міфами про створення світу.

По-друге, коза в культурі багатьох народів вважалась символом плодючості, багатства, урожаю, достатку та воскресіння животворчих сил  природи, які завмерли на час довгих зимових холодів, та з приходом весни починають оживати. Крім того, образ кози тісно пов’язаний з Культом Предків та традиціями вшанування померлих.

По-трете, коза в Україні уособлювала Місяць і вважалася прапредком дослов’янських племен. І навіть день напередодні Нового року називали Різдвом Місяця.

 Багато дослідників українського етносу вважали саме козу і вовка тотемними тваринами племен, з яких згодом і виник український народ, саме тому так часто зустрічаються вони у казках. Один з хлопців надягнув маску кози з рогами, кожух навиворіт, що символізувало зв’язок з потойбіччям, де усе навиворіт, не так, як у нас, причепили хвіст. Він задиркувато вибрикував та весело мекав.

І ось священне дійство розпочалось. Як зазвичай танцювати почали на сільському майдані, бо існувало повір’я, що перший та останній танок не можна  виконувати на подвір’ї господи, бо то принесе біду у майбутньому і господарям і маланкарям. Опісля ватаги зустрілися за селом на мостові, де провели символічне змагання. Звісно, наш гурт виграв, отже маланкувати ми виходили першими. Якраз час, стало поночі, а «Маланка» по видну не ходить. Заметені снігом вулиці якнайбільше відповідали новорічному настрою, а невеличкий морозець лише надавав наснаги.