Глава 49. Дива трапляються (2).

- Так, це батько Меланії! – підтвердила Лінуся, забираючи у мене з рук ноутбук.

- Цього чоловіка привезла учора швидка. Ні імені, ні прізвища… При ньому не було документів, - мовила медсестра, листаючи папірці. – Його знайшли на березі Дніпра з численними ушкодженнями. Втім, травм, несумісних із життям, не виявили. Попри це чоловік знаходиться у комі і невідомо, чи вийде з неї. Мабуть, йому довелось пережити шок. Вам краще вийти, тут не можна знаходитись…

- Це – мій батько! І я нікуди не піду! – голос мій звучав твердо, і медсестричка здалася.

- Добре, залишайтеся. Піду доповім лікареві.

- Тату, таточку… - Я гладила зморшкуваті руки батька, сподіваючись привести до тями, та марно. – Ось чому я не зустріла його у інших світах. Увесь цей час він був поруч, усього через кілька палат. А я ж могла пройти повз і ніколи не дізнатись про це!

- Гадаю, не могла, - озвалась подруга.

- Ліно, що, як він так і не вийде з коми?! – злякала мене думка. – Я досі вважала його загиблим, тільки-но знайшла якимось дивом. Я не можу знов втратити його!

Лінуся кулачком витирала сльози, що виступили, негукані, на очах.

- Це диво, Меланіє… А дива не приходять просто так. Коли вже ти знайшла батька, то не втратиш його знов.

До палати залетів спітнілий доктор.

- Що? Що тут відбувається?

Я навіть не обернулась, продовжуючи тримати у своїх долонях батькові і не в змозі відвести погляд від його обличчя.

Подруга сама почала швидко пояснювати ситуацію:

- Цей чоловік – батько Меланії. Вчора прийшла звістка, що він загинув, відмовили гальма і його автівка впала у Дніпро. Тіло продовжують шукати й досі. А він ось тут! Живий!

- Так-так… Дуже цікаво. А ми все гадали, що за невідомий. На безхатька не схожий, бо на ньому був дорогий костюм. Запит до поліції надіслали, та там, мабуть, не надто поспішають розбирати папірці. Та все це зараз неважливо. Тепер ми знаємо, хто цей бідолаха. Який збіг, що донька постраждалого лежала у тій же лікарні, зовсім поруч! Отже, дива трапляються. Ходімо, дівчино, допоможете заповнити документи.

- А Меланія?

- А Меланія хай залишиться коло батька. Я вже й так розумію, що її звідси не витягти й бульдозером. Така вже порода. Поки що може посидіти тут. Гадаю, не поспішатимемо переводити її до загальної палати, хай побуде поруч із батьком. Ніночко, - звернувся до медсестри, що зачудовано спостерігала за нами, - віднеси, будь-ласка, речі пацієнтки назад.

- А я? Можна мені побути з подругою? Мало що?..

- А ви, дорогенька, задиктуєте мені усе, що знаєте про батька Меланії, і повернетесь. Куди ж вона без вас?

- Пригляну за нею.

- За обома, - кивнув доктор. – Ходімо?

- Стійте! – обернулась я. – Що ви можете сказати про стан мого тата? Які прогнози?

Лікар прокашляв горло, протер окуляри.

- Дорогенька, не знаю, чим вас потішити. Стан пацієнта стабільний. Пошкодження численні, але не надто серйозні. Зламана нога, кілька ребр, забиття, рани. Здається, ніщо не заважає пацієнту вийти з коми, але він не виходить. Щось прогнозувати у такому випадку складно. Він може отямитись у будь-яку хвилину, а може й ніколи. Мені шкода…

Доктор із Лінусею вийшли з палати і я залишилась наодинці з батьком.

Тільки-но я говорила подрузі, що мала у своєму житті трьох найдорожчих чоловіків, батька, братика, коханого, а тепер залишилась одна-однісінька. І от якесь диво! Мій любий таточко повернувся! Я бачу його обличчя, тримаю у долонях його руки!

І можу втратити його знов. О, ні! Тільки не це! Ладо! Велесе! Макош! Боги прадавні, станьте на поміч!

Боги не відгукнулись. Якщо вони десь і існують, та доступ до нашого світу у них обмежений. Зате я відчула, як у глибині мого єства загоряється маленька яскрава зірочка, яка несе тепло.

Після удару блискавки я отримала певну силу, через що мене навіть порахували магинею вогню у світі Басилейоса і царевича-Місяця. Зараз я не відчувала того нестримного полум’я, що могло спалити усе навколо. Я відчувала лише приємне тепло, що поступово наповнювало моє тіло. Дивне приємно тепло. Піддаючись інтуїтивному поруху я наклала обидві долоні, одну на іншу, на чоло тата. І відразу відчула, як м’яка цілюща енергія полилась через руки.

Ні страху… Ні болю… Ні думок…

Я просто згадувала тата, яким він був раніше. Позитивним, люблячим, добрим. Попри такі страшні втрати він посміхався, дивлячись на мене. Я пам’ятаю кожну зморшечку коло його очей. Ось на катку він вчить мене стояти на ковзанах. Ось ми разом виготовляємо з фольги гірлянду для новорічної ялинки. Ось тато вибирає для мене плаття на випускний бал, найкраще серед усіх, до речі. Ось ми у Карпатах спускаємось з гори на лижах. Ось виниряємо обоє у масках для підводного плавання коло скелі в районі Карадагу. Ось стоїмо на верхівці Ай-Петрі, тримаючись за руки під поривами вітру. Ось любуємось безмежними, вкритими снігами, просторами у Ісландії. Ні, у Ісландії ми ще не були, ми тільки планували, мріяли про цю подорож!.. То що це? Спогади про майбутнє?

- Доню… - почувся слабкий, але впевнений голос, і таточко, мій найкращий на світі таточко розплющив очі.