Глава 49. Дива трапляються (1).

Лінуся прийшла рано.  А я заснула майже під ранок, тож проспала не більше двох годин і відчайдушно позіхала.

- Ти як, Меланіє?

- Якщо питаєш про самопочуття, то нормально, більш не вмирала. Коли ж про те, що коїться у моїй душі…

- Я знаю, - подруга узяла мене за руку. – А очі червоні. Не спала усю ніч?

- Лінусь, я стільки усього цікавого знайшла! – стиснула я долоню подруги. – Ти навіть не уявляєш! Підтверджується усе, що зі мною відбулось!

І я розповіла подрузі про все, що змогла розкопати у інтернеті.

- Це не могло бути у моїй голові, бо я ніколи раніш не цікавилась міфологією та народними традиціями!

- Буває інколи, що ти чуєш якусь інформацію, та пропускаєш її повз вуха, бо дана тема тебе не цікавить, а вона десь там відкладається.

- Лін, ти неперевершений скептик!

- А ти… Ти… - Подруга не знайшла, що сказати,  і просто пригорнула до себе: - Я люблю тебе!..

- Я теж люблю тебе, Лінусю…

- О, юна панянка вже тут1 – зазирнув до палати вже відомий нам повненький доктор. – Це так похвально. Не часто зараз зустрінеш таку дружбу. Подруга вас, Меланіє, з того світу, можна сказати, витягла, бо, коли б не її дзвінок, так і залишилися б ви на тім березі. І тепер вона поруч.

А я тільки зараз замислилась, що по суті Лінуся – єдина у світі людина, якій не байдужа моя доля. Ну, от, аж у очах защиміло.  За своїми стражданнями не бачу, що довкола діється. Гадала, що нікому не потрібна.

І я іншими очима подивилась на подругу, яка намагалась посміхатись, щоб підтримати мене.

Оглянувши мене прискіпливо, доктор виніс вердикт:

- Гадаю, пацієнтка не має потреби залишатись у палаті інтенсивної терапії. Скажу медсестрі, щоб перевела вас до загальної палати.

- Ой, як добре! – зраділа Лінуся

- І більше, Меланіє, не блукайте берегом річки під час грози. Іншого разу поруч може не бути вашої вірної подруги. Домовились?

- Домовились, лікарю. Та, гадаю, блискавка двічі в одне й те саме місце не б’є.

- А ось тут ви помиляєтесь. Такі випадки трапляються і не рідко. Відомий у цьому сенсі Рой Клівленд Салліван, американський інспектор, в якого за життя потрапило сім блискавок. Нічого, живий.

Доктор пішов, а я знов пригорнулась до подруги, вже від усього серця промовивши:

- Дякую, Лін… В моєму життя було три чоловіка, які любили мене над усе і яких любила я до нестями. Тепер їх немає.  Але в мене залишилась ти…

Тепер я вже не сердилась на подругу за порятунок. Я повернулась до цього світу і повинна жити далі. Цього б хотіли батько, братик і коханий. Тим паче, що тепер я знаю, що вони теж продовжують існування десь там, у інших світах.

Прийшла медсестра, щоб провести мене на інший поверх, де знаходились звичайні палати. Лінуся підхопила сумку з речами, я притиснула до серця ноутбук і ми вийшли до коридору. Рушили наліво повз палат інтенсивної терапії. Я поглядала на віконечка на дверях, думаючи, що за кожним бореться за життя людина, у кожного своя історія, свої болі і свої радості.

Раптом коло однієї з дверей у мене стиснулось серце і я ухопилась за груди.

- Що? Тобі погано, Міло? – перелякалась подруга.

Медсестра, що йшла трохи попереду, рвучко обернулась:

- Серце? Негайно повертаємось!

- Ні… Чекайте… - Попри дивні відчуття на серці, погано мені не було. – Просто якесь дивне відчуття…

Я сперлась на двері коло віконечка, погляд упав на людину, що лежала у ліжку, уся перемотана бинтами, підключена до апаратів. Короткий їжачок сивого волосся нагадав мені батька. Я припала долонями до вікна. І ніс схожий на батьків, і вольове підборіддя з ямочкою…

Я рвонула на себе двері і заскочила до палати.

- Куди?! Туди не можна! – летів у спину крик медсестри.

Я підскочила до ліжка і вп’ялась поглядом в обличчя чоловіка, що лежав без свідомості. Медсестра потягнула мене за плечі, намагаючись вивести з палати, та я смикнула плечима, щоб звільнитись.

- Це – мій таточко!